А потім знову настав той клятий четвер і той клятий полудень. І Вероніка, котра спускалася Стрийською вниз, до базару, розпрощавшись із рієлтором, мало не розбила собі голову, коли останньої миті відскочила вбік, упіймавши боковим зором наближення небезпеки. На неї з шаленою швидкістю мчала автівка. То було якесь дежавю. Правда, жодної дитини вона поряд не побачила. З полегшенням зітхнула, не зважаючи на головний біль і велику ґулю на лобі, бо, відскакуючи, поцілувалася зі стовпом. Але дарма вона так раділа. Машина, не зачепивши її, втелющилася в добротні залізні ворота. Їх добряче зім’яло, з мотора повалив їдкий дим. Вероніка кинулася до авта. За кермом сиділа непритомна молода жінка. Її голова лежала на подушці безпеки, яка, на щастя, спрацювала. А на задньому сидінні, в автокріслі для немовлят, лежало мертве маля. З його голови стирчала арматура, котра прошила машину, як голка тканину. Вероніка схопилася за серце, автоматично глипнула на годинник. Дванадцята, нуль-нуль. Полудень. Неподалік завила сирена, заверещала жінка-пішохід, котра через цікавість теж зазирнула в салон машини. В очах зарябіло, і Вероніка знепритомніла.
«Клята Полудниця! Вона не кістки кажана, вона якраз дуже реальна і, поки свого не забере, не заспокоїться», — перше, що спало на думку, щойно Вероніка отямилася. Поряд сиділа збентежена мама. Накрапала в горня якісь ліки, змусила випити і дуже-дуже просила доньку завтра ж сходити до психотерапевта. Виявляється, Вероніка на місці аварії за кілька хвилин таки опритомніла, однак раптом стала кричати, що то якась містична потвора вбила дитину, хоча в машини просто відмовили гальма і молода водійка не впоралася з керуванням. І лікарі швидкої, і поліція вважали це нещасним випадком, але Вероніка не заспокоювалася. Верещала щось про своїх мертвих дітей, яких викупила в Полудниці, проклинала чоловіка Ростислава, звинувачуючи його в усіх бідах, кидалася до машини, щоб вимолити в постраждалої пробачення. Лікарі заспокоїли буйного свідка доброю дозою транквілізатора. Вероніці саме вчасно потелефонувала мама, тому, коли жінка відключилася, замість везти в лікарню, на прохання Урсули її доправили додому. Вероніка перелякано слухала мамину розповідь. Вона геть нічого не пам’ятала.
2
Що може знати про вас ваш психотерапевт? Мабуть, навіть більше за вас самих. Бо він, слухаючи ваші розповіді, дивиться на вас вашими очима і разом з тим очима прискіпливого копача у вашій голові. Майже ніколи нічого не радячи, лише правильно ставлячи запитання. Чи допомагали Вероніці психотерапевтичні сеанси? Скоріше, так. Після кожної втрати дитини то була така собі вимушена реабілітація, яка давала можливість випустити внутрішніх демонів на волю. Однак, після того як вона мало себе не вбила й понад півроку провела в клініці для душевнохворих, у ній наче щось зламалося. Вона просто не могла говорити з чужими про свій біль. І лише тричі відвідала психотерапевтку, та й то через наполягання Ростика. Коли Ростик розтанув, як сніг під весняним сонцем, нікому було й наполягти. Мама щось там пробувала натякати, однак тато став на бік доньки й сказав, що та срана психотерапія як мертвому припарка. Бо якби помагала, то Вероніка вже давно була б здорова, адже надто вже багато з тими психологами говорено-переговорено. І мама змирилася.
Проте після події на Стрийській на бік мами став і тато. Ну, а Вероніка ж завжди була чемна дитина, тож наступного дня таки вирішила сходити на сеанс до нового психотерапевта, того самого, що їй нарадила Ангеліна Павлівна, яка досі була в якомусь там закордонному відрядженні. Телефоном у секретарки записалася на прийом і чемно пішла. Яким було її здивування, коли з’ясувалося, що затуркана секретарка забула додати її в розклад відвідувань… Довелося записатися повторно, уже на понеділок. Нині — п’ятниця, субота й неділя вихідні, бо психотерапевти теж люди.