Вийшла з брами приватної клініки та з полегшенням зітхнула. Стояла, задерши голову й підставивши обличчя сонцю. Має близько години вільного часу. Бо рівно за стільки зателефонують і мама, і тато й поцікавляться: як минув сеанс? як новий лікар?
— Пані Вероніко, ви? Доброго дня! — почувся раптом знайомий чоловічий голос.
Обернулася. Неподалік стояв Володимир Олексійович. Підійнявши капелюха, привітався, галантно поцілував руку. Вероніка несподівано для себе аж зашарілася. Знічено почувався і чоловік. Він не був у білому халаті чи за шаховою дошкою, а вона зараз не була його пацієнткою чи донькою пана Януша. Звичайна зустріч знайомих людей у буденних життєвих декораціях. Струнка постать елегантного чоловіка, убраного в довгий чорний плащ, з чорною парасолькою в руці. Усмішку він ховав у чорній бороді, і тільки сірі очі видавали його добрий гумор.
— Доброго дня, Володимире Олексійовичу. Так, це я, — відповіла Вероніка.
А пан Володимир не поспішав випускати її руку зі своєї. Вероніка запитально подивилася на нього.
— Пані Вероніко, мабуть, ми не випадково зустрілися не в лікарні й не в гостях у когось, а просто на вулиці. Я давно хотів серйозно з вами поговорити. Та через різні обставини, здебільшого через прохання вашого батька, все відкладав цю розмову. Вона може здатися дивною, але я надто довго з цим живу. Тож, гадаю, ця випадкова зустріч наче знак. Ви маєте хвильку часу? Чи не випити нам з вами кави?
Вероніка дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. Оце здивував!
— Поговорити? Про моє здоров’я? Е-е-е-е, — почала була придумувати, щоб то вигадати, щоб відмовитися.
— Ні-ні, для цього є поліклініка, години прийому і мобільний телефон. Зрештою, сподіваюся, у вас нині все гаразд? — спішно поправився чоловік, відчуваючи, що йому хочуть дати відкоша.
— У мене ніколи не буває все гаразд, — гірко відповіла жінка й похапцем додала: — Але щодо фізіологічного стану — так, усе добре. У мене проблеми скоріше психологічні. Оце навіть до психотерапевта зібралася і… не потрапила. Секретарка щось наплутала. Але то таке… Ви ж трішки в курсі моїх сімейних проблем і як лікар, і як татів приятель. Приїдете завтра до нас у Муроване? Не хочете відігратися?
— Дякую щиро за запрошення. Залюбки приїду, бо й справді хочу реваншу. Ух, як же ви нас із паном Янушем тоді обставили! У вас талант, пані Вероніко. Шкода, що ви шахи закинули. Але як щодо моєї пропозиції?
— Ну, як то в пісні співають: «Кава мусить бути!» — Вероніка і не пробувала висмикнути руку з долоні пана Володимира. Було в тому щось до щему спокусливе. Відчувалися в тому жесті ніжність і разом з тим сила. Чому вона раніше не помічала? Він стільки разів торкався її під час оглядів. Мабуть, не там і не так.
— Пане Володимире, — сказала несподівано для себе, — а як вам інша пропозиція — пройтися парком? Поряд — Високий замок, там багато лавочок і таких місць, де можна від усіх сховатися. Чи не хочеться вам відчути львівську осінь? Небо синє, сонечко лагідне, а осінь яка фантазерка — он скільки різнобарв’я! І як пахне світ!
— О, то я вам пропоную не Високий замок, а щось інше і не менш красиве. До всього, з такою вродливою жінкою завжди мусить бути хтось поруч — мовчазний та вірний, — несподівано мовив пан Володимир.
Вероніка у відповідь кинула:
— Та де ж його взяти? Пів царства за такого лицаря!
Володимир промовчав. За нього відповіла вона:
— Не переймайтеся, пане Володимире. Я для себе тепер і спокій, і тиша, і надійність.
Вони гуляли осіннім Львовом. Неквапливо піднімалися до парку «Знесіння» вулицею Довбуша. Стояла тепла і гожа золота пора. Листя жовтим килимом стелилося під ноги. Вероніка, убрана в улюблене кашемірове пальто гірчичного кольору та закутана в білу шаль, тримала пана доктора попід руку й уважно слухала його неквапливу розмову.
Пан доктор розповідав трішки про себе. Про те, що він з діда-прадіда львів’янин, що закінчив Львівський медінститут, потім відбув інтернатуру в пана професора, тоді спокусив його щедротами й перспективами Київ і чоловік подався у столицю. Уся рідня лишилася у Львові. Вони тут і досі живуть. Це його менша сестра з чоловіком та вже дорослими дітлахами. Після Києва доля трішки поводила його світом: Штати, Канада, Іспанія, Франція… Вероніка слухала чоловіка краєм вуха, не дуже вникаючи, сприймаючи лише приємне шурхотіння слів. Запам’ятала зі сказаного тільки те, що Володимир Олексійович колись був одружений і вони з дружиною чекали на сина. Але спіткало лихо. Досі картає себе, що не був поряд, коли це сталося. Вони мешкали в Києві. Ірина була на шостому місяці вагітності. Обоє лікарі, обоє непогані фахівці, тобто поки що перспективні фахівці. Володимир летить у Мадрид на конференцію, а повертається за день уже на похорон. Ірина переходила дорогу саме біля клініки на пішохідному переході. Її збив п’яний водій, який мчав на такій блискавичній швидкості, що і жінку вбив, і себе в могилу поклав. Миттєва смерть — і дружини, і дитини. Смерть Іринки й підштовхнула його до мандрів. Та не до простих-звичайних. Довелося попрацювати в найрізноманітніших заморських клініках, удосконалюючись, навчаючись. Душа набулася світами і якихось кілька років тому покликала його знову до Києва. Але метушлива столиця, яка перетворилася з проукраїнської, хоч і радянської зразка дев’яностих, на дуже космополітичну, тепер видавалася лихою мачухою. Чи то, може, без дружини-киянки вона стала такою? У пам’ять про Іринку хотів стати киянином, та передумав. Бо пам’ять має бути в серці, а не в ідолах. І коли улюблений учитель покликав його до Львова, ба більше — попросив замінити його, довго не вагався, примчав.