Стояли на Лисій горі й дивилися на місто. Дивно, вона, корінна львів’янка, яка, здається, про Львів знала досить багато, і поняття зеленого не мала про існування цього особливого місця. Вероніка всілася на камені, що його пан Володимир жартома називав горючим, і враз відчула таку легкість, таку приємну щедротність у собі, що аж дух забило. Хотілося скинути вгору руки, махнути ними й полетіти над містом… Ледве стрималася.
Далеч під Лисою горою манила. Вероніка всміхалася сама собі. Уперше за останній, найважчий, місяць у житті усміхалася. Так, найважчий. Бо коли після невдалої десятої вагітності думаєш, що гірше вже не може бути, ти навіть не усвідомлюєш, що не варто такого озвучувати. Бо може бути набагато гірше.
Над містом літала осінь. Парк унизу ця удатна художниця вже вправно і красиво розмалювала. Горіли багрянцем калинові кущі, поряд дозрівала шипшина, горобина губила своє намисто, кидаючи його під ноги перехожим. Прекрасна осінь, улюблена осінь, рідне місто, яке скрипить трамваями, кашляє димами заводів, галасує дитячим сміхом і важко зітхає венами-дорогами, які просто тріскаються від надміру транспорту. А тут спокій… А тут такий небесний спокій! І благодать, і сум, і радість, і її невимовне й шалене бажання врешті зібрати себе докупи й почати спочатку набуватися й наповнюватися світлом.
Лікар уважно спостерігав за Веронікою. Йому подобався її настрій.
— Пане Володимире, це найліпша психотерапія, чесне слово. Дякую вам за Лису гору. Звідки ви знали, що мені тут буде добре? — уже внизу, коли вони спустилися, засипала його Вероніка словами вдячності.
Володимир Олексійович, почувши такі слова, заусміхався, узяв її попід руку, і вони неквапливо рушили вниз. Але пішли не до міста — повернули в бік ще одного парку.
Світ повнився сенсами. На майданчику галасували школярики, яких учителька вивела на прогулянку, під багряним кленом цілувалися закохані, геть не зважаючи на світ, доріжками бігали від інфаркту літні пани й пані, гуляли матусі з візочками. Володимир та Вероніка знайшли лавку, яка дивним чином примостилася над обривом і з якої розгортався фантастичний краєвид на старе місто. Жовте й багряне кленове листя наче рамкою обрамляло це видиво.
— Пані Вероніко, я радий, що вам сподобалася наша прогулянка. Скажіть, а тепер ви готові уважно мене вислухати? — серйозно й обережно почав чоловік.
Вероніка знизала плечима. Так, вона була готова. Хіба зараз щось може зіпсувати їй настрій? Львів і осінь — два її крила. Ох, якби вона тільки знала, що почує!..
— Насправді, пані Вероніко, наше знайомство з вами відбулося не тоді, коли ви стали моєю пацієнткою, а набагато раніше. Але все по порядку. Я вже розповідав трішки і про дружину, і про втраченого сина. То був важкий період у моєму житті. На щастя, я вчасно зрозумів, що через переживання можу втратити себе. Тому завантажувався якнайбільше роботою, щоб притлумити біль. І, знаєте, вдавалося. Навіть дуже добре вдавалося. Якось до мене на прийом прийшла пара. Звичайна собі, яких багато — він і вона. Її звали Галею, вона була на другому місяці вагітності. Знаєте, з отих жінок, котрі мають крім зовнішньої краси ще й внутрішню. Отією внутрішньою красою вона була дуже схожа на вас. Такими б тільки милуватися, але такі особливі жінки чомусь обирають не зовсім хороших чоловіків. Кавалер Галини був, як то тепер модно казати, її цивільним чоловіком. Тобто пара жила без штампу в паспорті, на віру. Та хіба то тепер рідкість? І тоді, у Києві, рідкістю не було. Зрештою, акушер-гінеколог про подробиці не запитує. Його завдання — здоров’я пацієнтки й майбутньої дитини. Наче все йшло гаразд. Однак чоловік Галі дуже-дуже нервувався і просто змушував і мене, і Галину теж хвилюватися. Аналізи, нескінченні — мало не щоденні — огляди, УЗД... Правда, Галин чоловік мав таку роботу, що часто їхав з міста, але відстань не заважала йому діставати мене й Галю. Біда прийшла несподівано, як у вашому випадку: вночі Галі стало зле, почалася кровотеча і вона на п’ятому місяці вагітності втратила дитину. Кровотеча була така сильна, що ми ледве жінку з того світу повернули. А все тому, що, коли їй стало зле, чоловік був у відрядженні, а вона, замість повідомити у швидку чи мені, телефонувала йому. У того мобільний був вимкнений. Поки дотумкала, що слід звернутися у швидку, втратила час. Швидка їхала дуже довго, і Галя, перед тим як знепритомніти, нарешті викликала мене. Молода жінка дуже переживала втрату дитини. Ну, кому я це розказую. Ви ж знаєте, як воно буває. Чоловіки про це можуть тільки здогадуватися.