— Ви теж знаєте, — перервала чоловіка Вероніка. — Ви теж втратили дитину.
— Так. Втратив, — погодився Володимир і повів далі: — Якось я пізно повертався додому. Сів у метро, людей у вагоні мало. А мені їхати від кінцевої до кінцевої. І тут мені на очі трапився журнал. «Форбс». Хтось його чи забув, чи умисно залишив. Знічев’я став я гортати глянець. Красиві такі фотографії успішних і багатих людей. І не тільки із закордоння, а й з України. Гортаю і враз бачу, як дивляться на мене чарівні карі очі русявки, позаду неї стоїть сивочолий бородань з усміхненою старшою пані, а внизу підпис: «Родина Вишневецьких-Кузьменків. Зліва направо: Януш, Вероніка, Урсула, Ростислав». І все б нічого, дорога моя пані Вероніко, якби я не впізнав у Ростиславі Кузьменку цивільного чоловіка моєї пацієнтки Галини.
Володимир вмовк. Може, він чекав на реакцію Вероніки. Але жінка у відповідь могла тільки зітхнути. Заховала обличчя в долонях, прошепотіла:
— Чому ви мені про це раніше не розповіли, пане Володимире? Навіщо ви так?
Володимир обняв жінку, ніжно пригорнув до себе, погладив по голові й тихо додав:
— Тому що це не кінець історії, Вероніко. Але ви мусите знати все, і коли ви її дослухаєте, то, може, мені пробачите.
Вона відсторонилася від нього, уважно подивилася в очі й попросила:
— Тільки правду, гаразд? Будь ласка.
— Тільки правду, — кивнув у відповідь Володимир Олексійович.
Чоловік перевів погляд на місто й заговорив:
— Я взяв журнал із собою. Як доказ. Наступного дня зателефонував Галині, набрехав щось про повторні аналізи й попросив прийти на прийом. Жінка прийшла. І прийшла сама, тому що Ростик був у звичному для нього відрядженні. Я нічого їй не пояснював. Просто мовчки простягнув розгорнений на потрібній сторінці журнал. Такі жінки мають знати правду, бо вони заслуговують на щастя. Це я подумав і про вас, пані Вероніко, щойно ви стали моєю пацієнткою. Але все по черзі. Пані Галина розридалася, побачивши фото, тоді сказала, що це можна пояснити, і Ростичок коханий обов’язково їй усе пояснить, і що такі, як я, не мають права пхати носа не у свої справи. Вона пішла і більше до мене як пацієнтка не зверталася. Однак і я надовго не затримався в Києві. Щойно випала нагода змінити місце перебування, я нею скористався. Доля покидала мене світом, та я вернувся-таки додому, у Львів. І перша моя реакція на вашого чоловіка була очевидна: вивести негідника на чисту воду. Та я згадав Галинині сльози й ті гіркі слова, котрі вона кинула мені в обличчя, зрозумів, що жіноча реакція може бути несподіваною, і нічого іншого не придумав, як розповісти правду вашому татові. Це він мене попросив у жодному разі вам нічого не казати.
— А скільки разів ви бачили мого чоловіка? У Києві тобто, до того, як він… — Вероніка затнулася.
— Багато разів. Може, десять.
— І він вас у Львові не впізнав? — дивувалася Вероніка.
— Я б сам себе не впізнав. Борода та окуляри роблять з тебе геть іншу людину. Не вірите? — Пан Володимир вийняв із внутрішньої кишені паспорт, розгорнув його на сторінці зі вклеєною у двадцять п’ять років фотографією та простягнув її Вероніці.
Вероніка теж усміхнулася, побачивши фото: дуже серйозний, клаповухий, коротко стрижений чорнявий молодик. Різниця була разюча.
— Ось таким приблизно я був тоді, коли вів пацієнтку Галину. — Чоловік заховав паспорт назад у піджак і повів далі: — Тому Ростислав Павлович мене точно не впізнав. Ваш тато мав з ним серйозну розмову. Адресу Галини я знав, і пан Януш навіть їздив до неї в Київ. Про подробиці я не питав, а він не розказував. Тільки, мабуть, щось-таки там пішло не так, бо після цього він потрапив у лікарню з серцевим нападом і мало не помер. А коли одужав, то переписав заповіт: викинув з нього Ростислава Кузьменка. Він сам мені про це обмовився. Я просив його розказати вам усю правду про Ростика, але пан Януш відмовився, мовляв, ви надто цього чоловіка любите і не повірите навіть батькові. Крім Галини, у нього інших серйозних доказів не було. До всього бідолашну Галю він жаліє і не хоче в це вплутувати. Тож коли сталася ця історія з панянкою, яка прийшла до вас із вимогою залишити її коханого Ростислава, то я е-е-е-е…