— Не Ростислава, а Ростю, — зіронізувала Вероніка. — Вона назвала його Ростею. Вибачте, кажіть далі.
— Так от, коли з’явилася Лєна, я зрозумів, як помилявся, що не розповів вам одразу всієї правди. Адже… Адже не буде Галі, то буде Лєна, не стане Лєни, з’явиться якась інша.
— Тому що люди не змінюються, так? — перервала Володимира Вероніка.
— Не змінюються, — погодився Володимир Олексійович.
— Пане Володимире, ви знаєте адресу Галини? — рішуче спитала Вероніка.
— Так, я добре її пам’ятаю. А навіщо вам? — здивувався чоловік.
— Хочу зустрітися та поговорити з сестрою по нещастю, — зболено відповіла жінка. — Дайте адресу, будь ласка. Мені здається, що ви зараз не просто розказали всю правду — ви мені відкрили щось набагато більше.
Володимир кивнув, розуміючи. Дістав із кишені невеличкий блокнот, нашкрябав у ньому кілька слів і простягнув Вероніці.
— Ось адреса. Номера телефону, чесно, не знаю. Адресу просто добре пам’ятаю. Коли рятував Галю від кровотечі, бігаючи по її квартирі, по під’їзду й полохаючи сусідів, то добряче врізалася в пам’ять.
Вероніка подякувала, заховала цидулку в гаманець.
Задеренчав мобільний, Вероніка знехочу взяла слухавку. Звісно, то мама. І, звісно, про сеанс психотерапії. І, звісно, про те, що все буде добре. Вероніка ледве стримувалася, щоб не зірватися на крик.
«Усе буде добре? Усе буде добре? Тільки не з нею і тільки не в цьому житті», — молоточком стукала в голові думка. Мамі сказала, що не може говорити, збрехала, що в дорозі, що викликала таксі й уже їде. А довго, бо вечір і всюди корки. І не треба хвилюватися: вона скоро буде вдома.
Похапцем вимкнула мобільний — не хотіла ні з ким говорити, — кинула його в сумку, затулила обличчя долонями та прошепотіла сама до себе:
— Я погана людина, пане Володимире! Я вбивця.
Потім вона саму себе запитає, навіщо розповіла йому про свої сни. Розповіла повільно, в подробицях. Розповіла і про сумніви, і про Ксеню, яка познайомила її з Ростиком, і про шкатулку з кістками лилика, і про пасмо волосся з цієї шкатулки, і про те, як вона щоразу стає свідком аварій, у яких гинуть діти, а ще про всі-всі свої сумніви… Володимир Олексійович не переривав, уважно слухав. І вперше їй хтось вірив. Навіть незчулася, як обидві її руки опинилися в його долонях. Це додало впевненості, і вона сповідалася далі, плакала і знову сповідалася.
Коли договорила, уже насунули сутінки. У парку засвітилися ліхтарі. Вони сиділи ще декілька хвилин мовчки.
— Мені час. І вам час. Дякую, що вислухали. Дякую, що не послали до психотерапевта, і дякую, що поділилися своїм теплом, — тихо сказала Вероніка.
Володимир у відповідь притулив її руки до своїх уст і палко поцілував. Борода ніжно залоскотала пальці. І на диво, їй це сподобалося. Десь усередині раптом запульсувало щось таке несподіване й жадібне, що їй аж млосно стало. Стріпнула з себе той чар, зірвалася на ноги й пішла хідником парку, чуючи за спиною зітхання Володимира Олексійовича та його кроки. Він її наздоганяв.
Пан Володимир запропонував провести її додому, але вона відмовилася. Зиркнула багатозначно на свою обручку й мимоволі скривилася. Він усе правильно зрозумів, тому просто викликав таксі. Коли прощалися, Вероніка, сама не знаючи чому, запитала:
— Пане Володимире, чому ви вдруге не одружилися? Ви такий цікавий чоловік, а довкола так багато одиноких красивих жінок.
Володимир Олексійович різко нахилився до її вуха й зашепотів:
— Я просто чекав на тебе.
Вероніка відсахнулася — не так від чоловіка, як від почутого. Різко відчинила двері автівки, усілася на переднє сидіння й останнє, що почула, коли водій рушив:
— І чекатиму скільки треба.
3
Скромно вмебльована кімната, пастельні штори, кремовий тюль, калачики на підвіконні, чисто й затишно. А ще смачно пахне домашньою випічкою. Вродлива жінка накриває на стіл. Білосніжна хрустка скатертина, чайний порцеляновий сервіз, срібні ложечки — усе це для несподіваної гості. А ще мереживні серветки замість паперових. Аякже, тут так заведено. Господиня захопливо розповідає про двійко своїх дітей — Тарасика та Ярочку. Тарасикові п’ятнадцять, він майбутній художник. От і зараз пропадає на етюдах. Весь у батька. Чоловік хоч і не маляр, але має талант, який чомусь не захотів розвивати. А може, це й добре, бо інакше вони б не зустрілися. Чоловік у неї будівельник. Ремонт у її квартирі робив, тоді й познайомилися, і закохалися. Менша, Ярочка, мабуть буде піаністкою. Має дитина ідеальний слух. Оце зараз у музичній школі. Галина так щасливо і так буденно розповідає про своє життя-буття, що мимохіть починаєш нею милуватися і трішки заздрити. Тридцятип’ятирічна жінка, а на вигляд і тридцяти не даси. І така щаслива й до болю знайома Вероніці.