Після розмови з Володимиром Олексійовичем Вероніка, замість їхати додому, майнула на вокзал. То було імпульсивне рішення. Довго не думала, чи правильно вчиняє, просто купила квиток до Києва на нічний поїзд. У купе постелила, вляглася. Думала, що дорогою не засне, бо дуже багато нового й несподіваного почула сьогодні. Сусіди, слава Богу, попалися неговіркі, і в душу до неї ніхто не пхався. Літня пара внизу відразу вклалася спати, студентка в навушниках-чебурашках на верхній полиці залипла в гаджеті, і Вероніка, зручно вмостившись, під монотонне постукування потяга — ту-дух, ту-дух — швидко заснула.
Ранок почався не з тривоги, а з думок про Володимира Олексійовича. Сама собі не вірила, що може думати ще про когось із чоловіків, окрім Ростика. Що це вчора було? Пан доктор до неї залицявся? Оцей красень лікар, завидний холостяк і перспективний чоловік, за яким упадає вся незаміжня частина лікарні й сумно зітхає заміжня? Ні, то їй здалося й почулося. Ага, почулося… Кого ти дуриш?
«Пане Володимире, чому ви вдруге не одружилися? Ви такий цікавий чоловік, а довкола так багато одиноких красивих жінок». — «Я просто чекав на тебе».
Струсила з себе спомин. Це неправильно і це… Аморально? Що? Спати з двадцятилітніми майже п’ятдесятилітньому діду — оце аморально. Блін, Вероніко, подорослішай нарешті. Гаразд, вона про це подумає потім, а зараз на неї чекає цікава й важка розмова. Господи, вона ж батьків не попередила, де її носить. Усередині все похололо. Яка вона егоїстка! Тато з мамою, мабуть, поставили на вуха всю львівську поліцію, обдзвонили морги-лікарні…
Згадала, що вимкнула телефон. Похапцем увімкнула його й одразу ж почула розпачливу мелодію Штрауса.
Щойно сказала «алло», як озвався безутішний мамин голос. Ледве заспокоїла неньку, сказала, що в неї все гаразд, що їй потрібно було на день поїхати до Києва, щоб докупи зібрати думки, що сьогодні пізно увечері буде вдома. Випереджаючи мамині дорікання та запитання, що вона забула в Києві, просто натиснула «відбій» і поставила мобілку на беззвучний режим. Адреса проживання Галини Лисогуб (так було написано на клаптику паперу більш-менш розбірливим лікарським почерком) була доволі проста. Не дивно, що її так добре запам’ятав Володимир Олексійович: Київ, вулиця Володимирська, 44 (станція «Золоті ворота»), і номер квартири.
Незчулася, як за пів години стояла перед дверима квартири, тиснула на ґудзик дзвінка. Навіть не встигла подумати, що о дев’ятій ранку нормальні люди без попереджень у гості не ходять — їй одразу відчинили, наче під дверима хтось її піджидав.
— Я так і знала, що ти щось забув, Тарасе, — чулося глузування за дверима, поки власниця помешкання їх не розчахнула.
Обімліли обидві. Вероніка спантеличено промимрила:
— Ксеня… — перед нею стояла копія її студентської подруги Ксені. Вірніше, трішки доросліша копія, тридцятилітня, але схожість була просто вражаюча: чорне лискуче волосся, чорні великі очі на пів обличчя, звабливі уста і сяйво — оте сяйво, про яке вчора їй торочив пан лікар. Тепер вона також його бачила. Воно теплом розливалося довкола жінки.
— Я не Ксеня. Хоч ви не перша, хто мене так називає. Ви, мабуть, квартири сплутали. Я Галина, — відповіла, тепло всміхаючись, жінка.
Тепер Вероніка бачила, що то була не Ксеня. Бо, коли та всміхнулася, схожість зовсім зникла.
— А я не Тарас, — не знайшла, що ще відповісти Вероніка. — Я Вероніка, дружина Ростислава Кузьменка.
— Он воно як. Я знала, що ви колись прийдете по відповіді. Тільки чому так пізно, пані Вероніко? — спитала Галина, запрошуючи незвану гостю увійти.
— Краще пізно, ніж ніколи, — з болем у голосі відказала жінка. — Декому для прозріння треба надто багато часу.
— Він знову зрадив, але цього разу ви про все довідалися, так? — чи то питала, чи стверджувала Галина.
— Так, — погодилася Вероніка та простягла жінці пачку львівської кави й коробку цукерок, які встигла купити перед від’їздом.
Сидять за столом, чаюють.
— А ми з вами заочно знайомі. До мене ваш тато приїздив. Тільки тоді я вже була заміжня і дуже щаслива. Ростик залишився далеко в минулому, і мені не хотілося про нього навіть згадувати — таке гидке було усвідомлення приреченості після того, як я йому тицьнула під ніс журнал із тим фото, на якому були і ви, і ваш тато, і ваша мама. Той бовдур просто розреготався мені в обличчя, навіть не виправдовувався, хоч я ладна була повірити в найбезглуздішу брехню. А знаєте, що найстрашніше було в тому спільному з ним житті? Що інколи посеред ночі, коли ми кохалися, він називав мене — не Веронікою, ні, я вже потім це аналізувала і змогла б, мабуть, прийняти — він називав мене Ксенею. Уявляєте, якоюсь Ксенею. А коли я запитувала, що це за Ксеня, цей бовдур брехав і говорив, що то дівчина з пісні про гуцулку Ксеню і що я йому з тою піснею асоціююся. І я, дуринда, йому вірила, бо кохала, сліпо кохала, тому й вірила в найбезглуздішу і найпотворнішу брехню. Так, Ростик умів брехати вишукано і вправно. Він як несподівано з’явився у моєму житті, так несподівано і зник. І слава Богу, що назавжди. Хоча я таки чекала, що повернеться. Усе сподівалася, що він от-от з’явиться, упаде навколішки, благатиме простити його — і я прощу, адже кохаю… Ех, свята простота! Чому ми, жінки, закохуємося в покидьків, скажіть мені, пані Вероніко? У покидьків, які так вправно носять маски доброчесності й порядності? Ох, Ростикова мамця, колишня вчителька. Ох, Ростиків татко, колишній учитель. Легенди, такі романтичні легенди. А насправді? Суцільна брехня. Тому що його мама — така само збоченка, як і її син.