— Що? — Вероніка дрібно закліпала від здивування. — Ви про кого? Про Розу Геннадіївну? Я знаю її. Вона хороша людина, прекрасна мама, порядна дружина, чудова вчителька. Хіба мати винувата, що дитина дурнувата?
— Ох, пані Вероніко, як же так? Ви геть нічого не знаєте про свого чоловіка і про його сім’ю. Не запитую, з ким ви його в ліжку застукали, але розумію: спіймали на гарячому, бо ми з вами в чутки та плітки не віримо. Ми з такого тіста, що віримо тільки в доконані факти. І тому, коли Ростик у повітрі розчинився, я вирішила поїхати в гості до його мами. Так, він мене чесно познайомив зі своєю мамцею. Тоді Роза Геннадіївна і справді працювала вчителькою. Вона мені відразу сподобалася — така лагідна, ніжна, добра. Відразу стала називати мене донечкою. І пироги для мене й майбутнього внучка пекла (чомусь і Роза Геннадіївна, і Ростислав були переконані, що народиться хлопчик). А завагітніла я доволі швидко. Ми прожили з Ростиславом якихось кілька тижнів, як я залетіла. Про аборт навіть не йшлося. Бо гріхом його вважали і я, і Ростислав. Уявляєте, цей покидьок пропонував одружитися, навіть умовляв мене, знаючи наперед, що я не погоджуся, адже незадовго до нашого бурхливого роману померла моя мама і я носила траур, тож ні про яке одруження до роковин не могло бути й мови. От ми й жили з ним, як то кажуть у народі, «на віру». Хороші в нас були стосунки зі свекрухою, та коли я до неї наче сніг на голову заявилася, то гарне перетворилося на потворне. Навіть квартира всередині змінилася. На столі стояла ваша з Ростиком весільна фотографія, поряд фото ваших батьків із вами — і жодного натяку на мою присутність. А що вже я почула від своєї екссвекрухи? Що я курва, повія, звабила одруженого чоловіка, знаючи що в нього є гроші, хотіла дитиною його до себе прив’язати, ото мене Бог і покарав за мої гріхи, що я дитину втратила. А що її Ростичок? А такий самий, як усі чоловіки. Повівся на звабливі перса та довгі ноги. І що ви думаєте, я розплакалася? Ще чого! Я їй сказала все, що думаю і про неї, і про її любого Ростичка. Але, мабуть, я надто голосно кричала на пані Розу, бо, коли мов ошпарена вискочила з дверей квартири, на мене внизу чекала якась старша жінка… Назвалася. То була мама чоловіка Рози Геннадіївни. Тобто її свекруха. З’ясувалося, що син її, Павло, Розку, як її тут усі кликали, привіз додому з війська. Служив він десь у Саратовській області, от її, уже вагітну сином, звідтам і привіз. Розка насправді чоловіка ніколи не кохала, з першого дня — скандали-сварки, усе через гроші його пиляла, натякаючи, що той мало заробляє. Павло з розпачу, що ніяк дружині не вгодить, до оковитої причастився. А що жінка все до копійки в нього забирала, то він, щоб угамувати внутрішнього алкодемона, на якого грошей не було, узявся красти. У матері соромився грошей просити, то по людських кишенях лазив і по подвір’ях. Долазився. Упіймали на гарячому, посадили. Просидів Паша у в’язниці п’ять років. За ті п’ять літ ані законна дружина, ані синок Ростичок його так і не відвідали.
— То батько Ростика не був учителем?
— Та який там учитель! Кочегар він був у шкільній котельні. До в’язниці там працював і після в’язниці туди ж повернувся. Правда, після відбування пити зав’язав. Вернувся до матері, бо дружина колишнього зека і на поріг не пустила: це ж бо пляма на її вчительській репутації. Павло таки взявся за голову, навіть непогано став заробляти, тому що в тюрмі ремесла навчився. Виготовляв і продавав чеканки: шкатулки там усілякі, картини. А руки мав золоті, то люди часто в нього замовляли. Тільки недовго протягнув Паша: з в’язниці турбекульоз у легенях привіз. Дуже важка форма. За рік згорів. А коли помирав, велів сину прощальний подарунок передати — шкатулку на щастя.