— Але навіщо Роза Геннадіївна всім брехала про чоловіка? І навіщо Ростислав теж підтримував цю брехню? У житті різне трапляється. Ну не вчитель. Ну сидів. — Вероніка згадала чорно-білі світлини з батьком Ростика і те, як її здивувала переміна в зовнішності чоловіка за п’ять років.
— Навіщо брехати? Я себе теж часто про це запитувала, поки не познайомилася з вашим батьком, пані Вероніко. Ох, ваш батько… Як він вас любить! Навіть заздрісно. Я виросла без тата, ніколи його не знала. Мама спочатку вигадувала, що він полярник, — ага, звична історія, — потім таки зізналася, що в студентські роки залетіла, а коли наречений дізнався, то здимів… А ваш тато — глиба. Він мене змусив розписку написати, що Тарас не син Ростика, уявляєте? І змусив поклястися на Біблії, що між нами з ним усе закінчено. А знаєте, пані Вероніко, що я вам скажу: такі чоловіки, як Ростислав, не змінюються. За ними тягнеться довгий шлейф історій з отаких-от Галин. Дивуєтеся, що я так про себе? А як інакше? Я також винна, тому що дозволила брехунові обвести себе довкола пальця. Він не змінився, пані Вероніко, і не зміниться. Навіть заради вас. Хіба що заради вашого батька. Та хіба вам потрібна отака зміна-підміна? Я впевнена: щойно ви з ним розстанетеся, будете щасливі. На собі перевірено. У вас діти є? Живіть заради дітей.
— Нема, — сумно відповіла Вероніка. Чай на столі вистиг, і коли вона його відпила, щоб заповнити паузу й позбавитися зніяковіння, він здався їй не тільки холодним, а й гірким, як і запитання Галини.
— Ох, перепрошую. Я не хотіла вас зачепити, — незручно стало і Галині. На якусь мить вона замислилася, а відтак видала: — Коли я втратила нашого з Ростиком сина — лікарі сказали, то був син, — думала, що життя зупинилося. Узагалі щось магічне було в тому всьому. Мені в ніч перед викиднем сон дивний наснився. Ви не повірите, що мені снилося.
Вероніка знала відповідь. Жінка схопилася за серце і замість почути відповідь від Галі, відповіла сама:
— Мертвий кажан…
Галина так і заклякла з горням у руках.
— У мене було десять таких снів і десять вагітностей, які закінчилися викиднями. Десять ненароджених дітей — і десять мертвих кажанів у снах.
— Господи, пані Вероніко, бідна моя! — Галя кинулася до жінки, вони міцно обійнялися й розплакалися. Кожна плакала про своє: Галя — про ненародженого сина, Вероніка — про своїх донечок-синочків.
Коли наплакалися, то враз Галя згадала про Ксеню. Запитала. І Вероніка їй розповіла і про красуню гуцулку, одногрупницю й подругу, яку односельці й по смерті бояться та вважають босоркою, і про те, що Галя і справді на неї чимось схожа. Розповіла і про кістки лилика-кажана, якими зваблюють недоступних, і про знайдені в чеканці-шкатулці кістки й пасмо чорного волосся. Виявилося, що волосся не Галине. Галя сказала, що, коли вони з Ростиком жили разом, була рудою.
Розставалися жінки як добрі подруги. Обмінялися телефонами, Галя пообіцяла приїхати в гості до Львова з чоловіком, який нині в Польщі на заробітках, та з сином і донечкою. Тим паче що тепер і переночувати є де у Львові, і місто показати є кому. Галя пропонувала залишитися в неї на ніч і навіть на скільки треба — залишитися просто так, погостювати в Києві. Вероніка пообіцяла, що якось обов’язково в Київ до Галі на довше приїде, а тепер ніяк не може. Забагато відбувається в її житті дивного, щоб робити тривалі перерви. Вона і квиток назад уже купила. На інтерсіті. П’ять години їзди, і ти у Львові. І як жарт долі — п’ятий вагон. Галя всміхнулася й побажала Вероніці щасливо, «на п’ятірку» домчати до Львова в п’ятому вагоні.
— А ще добрий доктор вам вітання передає, — додала Вероніка, коли вже виходила з квартири. — То він мені вашу адресу дав.
— Тобто це не тато проговорився? — здивувалася Галя. — А який лікар?
— Як «який»? — здивувалася Вероніка. — Володимир Олексійович.
— Господи, то він мене пам’ятає? Таку до сказу невдячну — і пам’ятає? Скільки років минуло! Ох, якби не він, то я, мабуть, кров’ю стекла б, поки та швидка доїхала. Коли він мені той глянець показав, думала, спеціально то робить, бо заздрить нашому щастю. У самого не склалося, то й іншим цього ж бажає. Ох, і дурна ж була. Психанула, наговорила йому зі зла купу паскудних слів. Пізніше, коли повернулася вибачитися, було запізно. Сказали, що за кордон лікар поїхав. Аж тут такі чудові новини. Як він там?