— Та наче добре. Пологи приймає, допомагає і новонародженим, і породіллям. До речі, то він і татові моєму вашу адресу дав. Коли я стала його пацієнткою і вперше прийшла на прийом разом з чоловіком, Володимир Олексійович Ростислава відразу впізнав. Навіть поривався мені все розповісти, але передумав. Сказав, що згадав вашу реакцію і тому спочатку розповів правду моєму татові. Вони приятелюють. Мій тато і вчитель Володимира Олексійовича колись теж дружили. Але професор переїхав жити до дітей-онуків в Ізраїль і всі справи передав найліпшому учневі.
— Оце ваш тато — партизан! Ні в чому не зізнався. А Ростислав хіба Володимира Олексійовича не впізнав? Як так?
— Роки, борода, інша зачіска, окуляри. Хоча… Таки дивно, що не впізнав. Хіба легко забути лікаря, котрий або приймав у дружини пологи, або консультував її?
— Ростиславу легко. Повірте. Він тоді не дуже заморочувався запам’ятовуванням імен. Зрештою, такі чоловіки більше на жінок увагу звертають, аніж на чоловіків. Чи не так?
— Так. Ростислав точно на такому не дуже зациклюється. А тоді, мабуть, і поготів.
— Передавайте вітання Володимиру Олексійовичу та слова вдячності. Ох, а можна його номер мобільного? Я ж можу зателефонувати? Тоді так негарно вийшло. Молода була, дурна.
— Можна. — Вероніка есемескою надіслала Галі номер.
— А дружина не ревнуватиме? — весело перепитує Галя.
— У нього нема дружини. Холостяк, — відказує Вероніка. — Правда, то не надовго, бо те завзяття, з яким молоденькі акушерочки й медсестрички за ним бігають, і камінне серце розтопить.
— Тоді зателефоную. Нехай хорошим людям щастить.
4
Інколи очевидне просто лежить на поверхні, тому ти його не бачиш, натомість вишукуєш там, де, здається, йому саме місце, — у потаємних сховищах, заплутаних лабіринтах, у тунелях і навіть на вершинах гір. А воно перед самісіньким твоїм носом, як Капітан Очевидність. І ти сама собі дивуєшся, якою треба бути розтелепою, щоб цього не бачити?
Поверталася додому швидкісним інтерсіті; п’ять годин — це багато, і це добре. Час для роздумів, і час для себе. Дивитися у вікно й усміхатися серпику місяця, котрий намагається не відставати від потяга, — це дуже заспокоює. Хоча думки плутаються, перестрибують одна через одну, приховуючи від тебе найважливіші, по які їхала п’ятсот кілометрів. Чудова жінка Галя. Тепла і затишна, як і її оселя. Смачна, як її тістечка, добра, як весняне сонце. Вероніка хотіла б мати таку сестру. Знала, що та зустріч у них не остання, і дуже цьому раділа. А ще Галя схожа на Ксеню. Хоч і трішки, та все ж таки схожа. Мабуть, саме тому її вподобав Ростик. Покійниця Ксеня і по смерті не давала спокою не тільки односельцям — вона не давала спокою законному чоловікові Вероніки Кузьменко. Чому? А тому, що він її таки по-справжньому кохав. Одружився з Веронікою, присягнув перед Богом, образами й людьми в церкві бути разом у радості й горі, а кохав іншу. Тінь тої іншої він побачив у Галі. Хтозна, може були інші замінниці Ксені, як ото копії фруктів з пап’є-маше: зовні аж надто схожі, але на смак і на запах — мішура.
Гуцулка Ксеня, яка не схотіла та й не змогла його полюбити. Чому? Кохала іншого? А може, справді кохала іншого. Бо що вона про Ксеню знає? Навіть Леся знає більше. Певно, мама Ксені знала всю правду, але нікому її не розповідала. Тепер не спитаєш — померла. Але ж є брат, який вернувся з Італії і тепер живе в рідному селі. Поїхати й розпитати? А нащо? Що тобі те знання дасть? Знатимеш, чи зраджував тобі Ростик із Ксенею? Звісно, зраджував. У кожному сні, мабуть, і з кожною іншою коханкою, уявляючи себе поряд із нею.
Місяць піднімався дедалі вище, то заплутуючись рогами в гіллі дерев, то сердито ховаючись за будинками. А тоді знову зривався з місця та мчав зоряною дорогою, наздоганяючи потяг. Позаду Вероніки сиділи жінка з маленьким сином. Той нудився. Грати на планшеті мама не дозволяє — «посадиш очі», розмальовки набридли, тож малий усоте заставляє маму читати ту саму книжку. Сам читати не вміє, отже, мучить маму. Поряд з ними сива жінка, якій чи то терпець урвався, чи вона просто вирішила підсобити мамі, запропонувала хлопчині розповісти казку. І той погодився.
***
— Кажуть люди, що кажан тільки вночі літає. А був час, літав і вдень. Ось одного разу летів він ясним ранком. Раптом назустріч йому сірий яструб, каже: