— Усі птахи своїх синів у пташине військо посилають. Один ти їх під крилами ховаєш.
— От іще! Та хіба я птах?
Склав крила, спустився в траву і побіг, як мишка.
«Мабуть, це звір», — подумав яструб і полетів геть. Дав кажану спокій.
Біг, біг кажан, аж раптом з-під куща вискочила лисиця і як закричить сердито:
— А ось ти й попався! Сьомий рік тебе шукаю.
— Мене? Навіщо?
— А ти хіба не знаєш? Усі звірі посилають своїх діток у звірине військо, один ти своїх нікуди не відпускаєш.
— Та хіба я звір?
Розправив крила кажан і полетів.
«Мабуть, він таки птах, бо літає», — подумала лисиця й побігла своєю дорогою.
З того часу кажан, щоб з лисицею не зустрітися, зовсім бігати перестав. Від страху в нього ноги відсохли. Та вдень він теж літати не сміє: яструба побоюється.
Так і живе у вічному страху: звірів зрікся, до птахів не пристав.
— Ось така казочка, хлопче. А тепер візьми папір і олівці й намалюй нам того пройдисвіта кажана.
«Наче про мого чоловіка», — подумала Вероніка. Від своїх відрікся, а до чужих так і не пристав. І раптом її аж підкинуло від того знання, яке лежало на поверхні й по яке вона їздила в Київ.
«На річці, сьогодні на диво спокійній, тихій та погідній, з’явилися маленькі човники. На кормі в кожного висіли маленькі каганці. Човників було десять».
Господи, десять човнів для одинадцяти дітей, тому що останнє її ненароджене маля, ще крихітка, відпливало в човні разом зі старшими, його тримали на руках. Одинадцять дітей, Вероніко. Одинадцять ненароджених дітей. Синів і дочок, котрих не народила не одна жінка, а дві. Чому, Вероніко, думай?! А тому, що батько в них один… Батько в них боягуз лилик, Вероніко.
Господи, як усе очевидно! Вона забрала з острова своїх дітей і сина Галі. Метушливо дістала із сумки мобільний.
— Привіт, Галю! Це Вероніка. Благаю, не вважайте мене божевільною, але я мушу спитати, бо воно дуже-дуже важливе. Скажіть, після викидня вам дитячі голоси та плач не чулися?
Ох, якби вона сказала «ні», то, мабуть, усе так далеко тоді не зайшло б. Але Галя сказала «так». Вчувалися, навіть удень вчувалися. Варить вона борщ, а їй видається, що в спальні немовля плаче. Прибігає — нікого… Чи на роботі пише річний звіт, аж раптом у голові вибухає дитячий крик. Тривало це довго, поки її Тарасик не народився. Син наче заступив дорогу тим голосам. Бо вже вважала, що божеволіє. Подруги пропонували до психотерапевта піти підлікувати нерви. Вчасно в її житті з’явився чоловік Богдан, дуже вчасно. Він і став для Галі отим психотерапевтом, котрий усі її вагання та побоювання вислуховував і нічого іншого не придумав, як на ній одружитися, щоб пильнувати її сон.
Галина хотіла ще щось додати, але зв’язок обірвався. Швидкість, дорога — усе як завжди. Коли на мобільному з’явилися позначки антени, було близько дев’ятої, есемески, що Галя «знову на зв’язку», не було, отже, це не таке й важливе. Завтра Вероніка вдень зателефонує Галі й вони договорять. А зараз їй є про що подумати. Замислилася над цифрами.
— Одинадцять, — шепоче до себе Вероніка. — Чому одинадцять? На острові дванадцять було і має стати дванадцять. Одне дитя Полудниця з острова не відпустила. Сказала, що це її. Виходить, це син Полудниці й Ростика? Що за чортівня така? Виходить, Полудниця колись була живою жінкою, людиною? І чого її так заціпило на тому числі — дванадцять. Уже зібрано четверо. Ні, п’ятеро. Плюс дитя Полудниці. І якщо я не покваплюся, то вона збере всі дванадцять. Але ті теперішні жертви достоту не діти Ростика. Чому ж тоді жниварка їх збирає? І що мало статися за життя з жінкою, щоб перетворити її на вбивцю чужих дітей? Одержимість убивствами — дорога в один кінець, на острів. Без права бути прощеною. І до чого тут Ксеня? Ксеня, яку кохав Ростислав, але яка ніколи його не була і ніколи йому не належала?
Вероніка часто згадувала оту таємну розмову між Ксенею та Ростиком, коли гуцулка відверто з хлопця кепкувала. Потім Ксеня поїхала в Італію і там загинула. Ніхто не знає правди: чи сама собі віку вкоротила, чи хто допоміг? А може, хтось-таки знає?
Може, час познайомитися з тим, що люди називають «босорка», та з тою, котра кличе себе Полудницею. Перевірила, чи є у вагоні інтернет, а тоді залізла в гугл, адже серед її оточення фахівців у цій царині немає.
Життя тим і цікаве, що час від часу тішить нас несподіванками. Навіть коли тобі аж надто важко, придивись пильніше, не будь зосередженою на собі занудою — і обов’язково знайдеш те, що подарує тобі рівновагу.
Львів зустрів Вероніку дощем. Уже на Підзамчі, передостанній зупинці, вона постерегла, що місяць із неба кудись утік і не женеться за потягом, натомість вагоном жебонять краплі води. Спочатку несміливими краплями цяпотіло по шибі, а коли нарешті домчали до кінцевої, лило як з відра. Щойно стала пробиратися до виходу, зрозуміла: вона таки несповна розуму. Треба було викликати таксі ще з потяга, а тепер доведеться тинятися вокзалом, поки по неї приїде машина. Таксистів, які шастають перонами й хапають приїжджих за рукави, Вероніка недолюблювала, і не тому, що вони аж надто завищують ціни, а тому, що поводяться зухвало й безцеремонно. Отак зачепляться словами за потенційного пасажира і ну запопадливо заглядати в очі та безглуздо торгуватися за гривню.