Але тільки-но каблучки її чорних черевичків мали торкнутися перону, як знайома рука міцно підхопила її та допомогла вийти з вагона. Вероніка завмерла: на неї дивилися усміхнені очі лікаря. Жінка тільки стенула плечима й розвела руками, наче запитуючи: «Як?» Володимир Олексійович розсміявся:
— Сорока на хвості принесла прикру новину. У Львові почався дощ, а моя улюблена пацієнтка може випадково змокнути, тому що не має парасольки. Тому я тут. Доброго вечора, пані Вероніко! З приїздом!
Володимир Олексійович простягнув руку. Вероніка всміхнулася. Несподівано для себе всміхнулася. Пан лікар краєм ока дивився на жінку й милувався тим прекрасним світлом, яким вона промінилася. Він нікому не дозволить її скривдити. Недарма доля водила його світами і таки привела назад до тої, котра обіцяла колись стати його дружинною і тої обіцянки не дотримала. Та й навряд чи вона про це пам’ятає.
Вони вийшли з будівлі вокзалу, під дашком пан Володимир розкрив парасольку, чорну, велику, якраз на двох, і повів жінку до лискучої чорної машини. Коли відчинив дверцята, пропонуючи сідати, Вероніка запитально подивилася на нього.
— Так, це моя машина. У мене двадцять років водійського стажу. Не панікуйте, я вмію на ній їздити. Ви мене просто завжди бачили або в білому халаті, або пішоходом. Так, я люблю ходити пішки. До ваc, у Муроване, мене завжди доправляє пан Януш, а назад — таксі. До речі, через незаплановану термінову операцію я пропустив гостину у вашого тата, то він трішки засмучений. Доведеться відпрацювати на городі.
— Ага, відпрацюєте. Кіньми. Я знаю, що ви чудовий водій. Медсестрички вас нахвалювали. І тому маю до вас велике прохання. Володимире Олексійовичу, відвезете мене в Карпати?
— Легко. Хоч зараз.
— Краще завтра.
— Можна й завтра. Невже доведеться дряпатися на Говерлу? — пожартував чоловік.
— Майже.
Володимир зацікавлено дивився на Вероніку, не розуміючи, жартує вона чи справді доведеться на ту гору лізти. Зрештою, чи не все одно, бо з нею хоч на край світу.
— Чому ви не запитуєте, звідки я дізнався про ваш приїзд?
— А я здогадуюся, — усміхнулася Вероніка. — От я і домчала в п’ятому вагоні й «на п’ятірку».
— Так. Це Галя. Вона передавала вам вітання. — Пан Володимир усміхався в бороду і вже для впевненості перепитав: — А щодо Карпат ви не жартували?
— Щодо Говерли, між іншим, теж, — підморгнула чоловікові Вероніка.
5
Пан Володимир провів її до дверей помешкання, натиснув на ґудзик дзвінка. Коли за дверима почулося клацання замка, він ґречно поцілував їй руку, усміхнувся і сказав: «До завтра. Відсипайтеся. А як щодо Карпат передумаєте, зателефонуйте. У мене, крім неділі, понеділок і вівторок теж вільні». Вона у відповідь тільки й устигла сказати «дякую», бо за мить була в маминих обіймах.
Мама мовчки впустила її, а коли кивнула головою в бік вітальні, Вероніка зрозуміла, що там на неї з нетерпінням чекає тато. Похапцем скинула черевики, пальто, шалик уже на ходу підхопила мама. Тато міряв кроками простору вітальню, міцно тримаючи склянку з віскі. Побачив її, зупинився, трішки постояв, знічений та розгублений. Вероніка тільки тепер побачила, як він змарнів і постарів. Кинулася до нього, пригорнулася, потонула в його обіймах, аж тут почула важке батьківське схлипування. Її сильний, навіть усесильний і всемогутній тато плакав… Ніжно гладив її по голові, плакав і шепотів:
— Бідна моя дівчинка, бідна моя дитина, що я накоїв…
А потім була розмова. Сиділи у вітальні на диванчику, одне до одного притулившись, і говорили. Точніше, більше говорив тато. То була довга батькова сповідь.
— А я ж його, засранця, любив. Любив як сина. Навіть мама твоя не так добре до нього ставилася, попри те що кликав її мамою. Вона єдина, мабуть, відчувала, що з ним щось не так. Інколи й попереджала мене: «Янушу, не довіряй так сліпо зятеві, щось із ним не так». Але як не довіряти? Він батько спадкоємця моєї імперії. Тому що твій син мав стати спадкоємцем усього того, що я всеньке своє життя будував і розвивав. Я ж не для себе старався, ти знаєш. І я справді сліпо довіряв Ростиславу. Він став моєю правою рукою, а потім і очима. Якщо чесно, я до того клятого дня, коли мені Влодко відкрив усю правду, був майже щасливим. Бракувало тільки онука. Зрадів би й онучці. І тут як сніг на голову посеред літа — така новина. Я не повірив. Вважав це підлим наклепом, обмовою. Навіть в Ізраїль Альбертові зателефонував, щоб утвердитися, чи слову його учня можна вірити. Альберт, почувши про причину дзвінка, аж образився, сказав, що Володі він вірить більше, ніж рідному зятеві. Оці слова, либонь, і розвіяли всі мої сумніви, тож вирішив самотужки все перевірити. Урсулі спочатку нічого не розповідав. Для чого ще її нервувати? Сів у машину та гайнув у Київ. До Галинки. Був там, звідки ти щойно повернулася. Так, ми знаємо, до кого ти їздила. Бо коли ти вчора сказала мамі, що їдеш на таксі додому, але увечері так і не з’явилася, ми добряче знервувалися й попсували нерви і поліції, і лікарям, і таксистам. Таксиста відшукали вранці. Він сказав, що завіз тебе на вокзал, і пригадав високого бороданя в чорному плащі з парасолькою та в капелюсі, котрий тебе проводжав. У нас із тобою тільки один знайомий, котрий під той опис підпадає. Я зателефонував Володі. Той здивувався, бо, за його словами, ти їхала додому. А ще сказав, що ти в нього випросила адресу Галі. У той самий час на мамин телефон прийшла есемеска, що ти з’явилася в мережі. Урсула тебе набрала, а ти кажеш, що в Києві. Отоді я зрозумів, до кого і навіщо ти поїхала, і тільки тоді трохи заспокоївся, бо знав: Галя не тільки красива, а й порядна жінка. Коли я подзвонив до них у квартиру й мені відчинив маленький хлопчик, Галин син, у мене серце в п’яти впало, адже подумав, що то син Ростислава. Знаєш, як воно буває: Ростик упав у ноги Галі й Галя простила. Але Ростик не падав їй у ноги, і Галя не простила. Вона мені все розповіла: і про те, що нічого не знала про одруження Ростислава, який свою часту відсутність пояснював відрядженнями, і про Розу Геннадіївну розповіла. Все видавалося дуже правдивим, проте мене точив черв’ячок зневіри. Син Галі хатою ходить, маленька дівчинка в манежику бавиться. Чиї це діти? Хто батько? Я спитав. Галя розсміялася. Дістала свідоцтво про одруження, свідоцтва про народження дітей, свій паспорт і мені показала. До всього ще й весільний альбом дала погортати, де були світлини і з загсу, і з церкви, і з ресторану. І кругом на них усміхнена й закохана Галя в білій фаті й білосніжній сукні, а поруч з нею — Богдан, її чоловік, батько дітей. Уже як я майже виходив із квартири, Галя наче щось згадала. Попросила мене затриматися й винесла те, що розвіяло всі мої сумніви. Це було фото, на ньому твій Ростик, котрий однією рукою ніжно обнімає рудоволосу Галю (вона тоді була рудою, уявляєш?), а другу руку поклав їй на живіт. «Це незадовго до викидня ми сфоткалися в салоні», — чомусь зніяковіло пояснила Галя. Сказати, що ця новина мене вразила, — нічого не сказати. Бо то не було банальне ходіння по курвах. Вибач мені, дочко, за відвертість, але це, як чоловік, я зрозуміти можу: ти часто бувала через невдалі вагітності в депресії, тобі було не до інтиму. До всього Ростик і справді тебе по-справжньому, як мені здавалося, підтримував. Зносив усі твої депресивні стани, умовляв, бавив як дитину, але… Ростик здоровий і фізіологічно активний чоловік, дурне сім’я кудись зливати треба. Тому фінт із курвами я припустити можу. Але Галя не курва. І тому мене ця історія мало не вбила. Проте я змусив себе мовчати, бо бачив, як щиро ти кохаєш цього телепня.