А мої ключі — то три коні.
Єден коник, як сокол, сивенький,
Другий коник, як лебідь, біленький,
Третій коник, як ворон, чорненький.
Ой тим сивим до моря доїду,
А тим білим море переїду,
А тим чорним троян-зілля достану
І невинним душам у пригоді стану.
Раптом зілля на долонях Вероніки здійнялося й вервечкою потягнулося в бік острова, досі огорнутого туманом. Щойно вервечка сягнула туману, як з ним сталося те саме, що і з Полудницею. Він заметушився в агонії, укрився ржавими плямами й за мить лежав на тихій воді зів’ялими пелюстками.
Тим часом до острова стали підпливати знайомі човники. Вони наче нізвідки взялися на річці, приставали до острівця, малі по черзі сідали в них і відчалювали. І так човник за човником… Найстарший хлопчина, син Ксені й Ростислава, допомагав меншим. І махав кожному на прощання. Врешті до острова пристав човник, який мав забрати і Ксениного малого. Той не роздумуючи всівся і, вже перебуваючи у човнику, обернувся до Вероніки, замахав їй радісно рукою, розсміявся — і від того дзвінкого дитячого сміху небо над річкою миттю стало мінитися барвами, а поміж хмари подекуди пробивалися сонячні промені. То було приголомшливе видовище. В агонії конала Полудниця, з човна махав син Ксені, небо от-от мало пролитися сонцем, а внутрішній голос босоркані промовляв, що Вероніці час повертатися у світ живих. Бо щойно вона переступить сю межу, як вхід у світ живих для Полудниці знову зачиниться. Ні, Полудниця не помре. І Вероніка це знала. Полудницю не можна вбити — тільки ув’язнити. Дія троян-зілля потужна, але воно не вбиває. Воно знесилює ворога, тимчасово відбирає в нього міць, і знадобиться багато часу, поки Полудниця знову почуватиметься на силі. І знову прийматиме на своїй річці покинуті-загублені душі дітей. І знайдеться ще одна така ж бідна і згорьована втратами Вероніка, котра відчинить їй двері в реальний світ. І Полудниця робитиме те, що вміє найліпше: жатиме. Тому що насправді вона чудовий полуденний жнець. Але цього разу їй не буде так легко, як раніше. Тому що в реальному світі на неї чекатиме босорка, котра про Полудниць знає трохи більше, ніж решта світу. Можливо, Вероніка не доживе до того часу, бо час у міжчассі біжить геть по-іншому, а Полудниця дуже-дуже виснажена. Але вона точно передасть свої знання і сутність тій, котра стовідсотково буде готова.
Вероніка поверталася додому, вона йшла не озираючись. І не бачила, як перший сонячний промінь з неба впав на покалічене тіло босорки, як та раптом спинилася у своїй агонії, стихла, як завирувала від доторку сонця річка, як збурилася на ній хвиля, ніжно заковтнула Полудницю, і течія стрімко її кудись понесла.
13
Ранок почався не з кави. Ранок почався з поцілунків чоловіка, якого вона ще не знала, ким для себе вважати — коханим, бойфрендом чи метеликом-одноденкою. Вони довго і пристрасно цілувалися, потім кохалися, відтак знову цілувалися. Вероніка була вдячна Володі за цю шалену близькість, яка розчиняла її до атома і заставляла літати, бубнявіти хмарами, падати додолу дощем, а потім здійматися парою і знову літати. Тому про сон минулої ночі геть не думалося. Той сон наче втік від неї чи просто сховався кудись до кращих для нього часів.
Вероніка глянула краєм ока на годинник мобільного. Той показував одинадцяту ранку. За вікном буяла розкішна карпатська осінь. Сонце ніжно голубило верхівки смерек, котрі наче на пальцях п’ялися до нього, прагнучи отримати найпалкіший поцілунок, жовті голівки хризантем крадькома зазирали у вікно, а запізнілі жоржини геть нагло витріщалися на двох голих людей. За дверима гримала баняками баба Люба. Чути було, як вона то виходила з хати, то заходила. Двері жалібно скрипіли давно не змазаними засувами, дерев’яна підлога ледачо стогнала від старечого човгання, і смачний запах горілих дровець лоскотав ніздрі. Вероніка ховала обличчя в обіймах Володимира. Їй не хотілося з них звільнятися, не хотілося думати про Львів, про повернення додому, про те, що треба буде подавати на розлучення і доведеться-таки зустрітися й поговорити з Ростиславом. Не все життя їм бігати одне від одного. Хоча… Непогана ідея. Фільм скінчився, побігли титри, і відчуття лишилося таке, наче ти був учасником того кіно і заразом відчував: це все несправжнє, це все відбувалося за кимось написаним сценарієм, задумом режисера й участю підібраних на кастингу акторів. Ось як тепер вона дивилася на ті двадцять три роки її наче й щасливого, але до божевілля нещасного ідеального сімейного життя. Фільм скінчився, побігли титри…
У двері тихо постукали.
— Агов, гості дорогенькі, ви там живі? Ходіть їсти, — веселий старечий голос кликав до пізнього сніданку.