— Може, ми місце переплутали? — невпевнено промовив Володимир.
Вероніка заперечливо мотнула головою, показуючи рукою на уламок стіни з призьбою та на потічок, що шумів за тим місцем, де була колись бабина хата.
— Чортівня якась, — розвів руками чоловік.
— Слава Йсу, добрі люди! — почувся за спиною чоловічий голос. — Заблукалисьте чи, може, кого шукаєте?
Старий згорблений чоловік, у теплій вовняній шапці, у куфайці, валянках із калошами, зацікавлено дивився на мандрівників. В одній руці тримав на повідку козу, у другій — полотняну торбу.
— Слава навіки Богу, — відповіли хором.
— А, прошу пана. Ми шукаємо хату пані Люби, у неї ще сестра є, близнючка, — почав був Володимир, і Вероніка похапцем додала:
— Дві сестри-близнючки.
— Ага, — підтакнув Володимир. — Цієї ночі ми в пані Люби ночували, і я забув у неї в хаті мобільний. То ми, либонь, не там звернули, бо тут ніякої хати нема.
— Жартуєте? — сердито закректав старий. — Кепкуєте собі з діда? Заблукали вони.
— Та, бігме, не жартуємо, — перехрестився Володимир.
Старий враз на обличчі перемінився. Замість злості з’явився переляк:
— Не жартуєте, кажете? А коли я вам повім, що на тому самому місці, де зараз бухня54 стоїть, і справді колись жили три сестри. Були в них і батько, і мама. Жили не тужили, людей поважали, старанно працювали. Та сталося так, як воно в житті буває, біда підкралася нізвідки. Мама занедужала й померла. Недарма кажуть у нас, що дитя без тата півсирота, а дитя без мами — сиротина повна. Батько погорював для годиться і одружився вдруге. В оселі з’явилася мачуха й одразу зненавиділа прийомних дочок і постановила їх зі світу звести. І таки звела. Кажуть, що була вона відьма зла і тому далося їй то легко. Тільки недовго вона раділа своєму щастю. Вже вагітна була, от-от мала народжувати, тож під час пологів і померла. Дитина не народилася. Бідний чоловік через такі втрати геть збожеволів. Кажуть, пішов світ за очі й додому не вернувся. Се місце в нас називають проклятим. І якби моя коза Маруся не дременула сюди від мене, то сам би нізащо не прийшов.
— А скажіть, чоловіче добрий, скільки вам було літ, коли та історія сталася, — і Володимир показав пальцем у бік хати.
— Ніскільки. Я ще й не народився. Мені зараз дев’яносто. А цю історію мені розказував мій прадід. Йому тоді було, як мені тепер. А я мав десять літ. Рахуйте.
Раптом десь у горах гучно залунала трембіта. Вероніка від несподіванки аж підскочила.
А старий навпаки втішився, усміхнувся беззубим ротом:
— О, з Говерли чутно. Йой, як то файно, файно. Хуріство яке!
— А що тут файного? — не вгавала Вероніка, згадуючи історію Ксені про трембіту та Говерлу. — Хіба не гуцульська легенда розповідає про те, що коли у Карпатах помирає чиясь любов, то з Говерли чути печальний голос трембіти.
— То півправди, паннусю, — погодився старий. — Гуцульська трембіта звучить гучно не тільки тоді, коли хтось помирає, але й тоді, коли нове життя народжується. Син чи дочка. Або народжується щось світле та велике. То може бути навіть кохання.
Старий розсміявся, розпрощався з Веронікою й Володимиром і пошкандибав, тягнучи за собою козу, яка вперто пручалася.
— Прошу пана, — раптом згадала щось Вероніка, — а скажіть, як звали третю сестру, з отих близнючок. Віра, Любов та…
— Пісня, її звали Пісня, — хрипко відповів старий і заспівав:
Ей-бо, ми мали люту мачуху;
Она нас спалить на дрібний попелець,
Она нас посіє в загородойці,
Та з нас ся вродить трояке зілля:
Перше зілейко — біждеревочок,
Друге зілейко — крутая м’ята,
Третє зілейко — зелений барвінок.
Тим часом у салоні машини голосно завібрував мобільний. Здивований Володимир відчинив двері й обімлів. Телефон лежав у торбинці з карпатським чаєм, що його подарувала їм пані Люба. Чоловік схопив його і здивовано побачив есемеску про пропущений дзвінок від Вероніки.
— Господи, Веронічко, що за чортівня тут коїться?
Вероніка його не чула, вона зачаровано дивилася, як старигань тягне за мотузку вперту козу і чи то їй, чи самому собі наспівує:
Та з нас ся вродить трояке зілля:
Перше зілейко — біждеревочок,
Друге зілейко — крутая м’ята,
Третє зілейко — зелений барвінок.
Давня гуцульська легенда, яку розповідала гуцулка Ксеня, коли вони в університетському гуртожитку готувалися до сесії, враз ожила.
— Віра, Любов та Пісня, — шепочуть губи. — Виходить, твоя легенда, Ксеню, зовсім і не легенда. Певно, кожна легенда, щоб народитися, мала спочатку побути життям.