Залишалися тільки обидва Дуври. Але навряд чи вони були придатні для житла.
На верхньому майданчику Великого Дувру виднівся якийсь горб.
Високі, прямі, як свічі, стрімчаки з плоскими вершинами, на зразок Великого Дувру і «Людини», — то гірські обезглавлені піки. Вони часто зустрічаються і в горах на суші, і в океані. На деяких з них, особливо у відкритому морі, є насічки, як на деревах, відмічених для зрубування. По них наче вдарено сокирою. Вони й справді віддані на поталу ураганові з його шаленими наскоками — цьому дроворубові морів.
Є ще й інші, набагато глибші причини подібних руйнувань. Ось чому на стародавніх кам'яних брилах стільки ран. Не одному з цих велетнів стято голову.
Іноді відрубана голова, невідомо з яких причин, не падає, а тримається, покалічена, зрізана на самому вершку скелі. Ця дивина зустрічається не так уже й рідко. Чортова скеля на Гернсеї і Столова скеля в Анвейлерській долині — найбільш разючі приклади цієї давньої геологічної загадки.
Щось подібне, напевно, сталося і з Великим Дувром.
Якщо виступ, що виднівся на майданчику, не був природним кам'яним підвищенням, то, безперечно, він був уламком вершини.
Чи в цьому осколку граніту нема якогось заглиблення?
Дірки, в яку можна просунутись: про більше Жільят і не мріяв.
Але як дістатися до майданчика? Як піднятися по цій вертикальній стіні, гладкій і відполірованій, наче кремінь, до половини вкритій густим обрусом липких водоростей, такій слизькій, ніби її намилили? Від палуби Дюранди до краю майданчика було щонайменше футів з тридцять.
Жільят вийняв зі своєї скриньки для знаряддя мотузку з вузлами, почепив її гаком за пояса і почав підніматися на Малий Дувр. Підніматися було чимдалі важче. Він не подумав, що слід було б скинути черевики, і через те видряпуватися вгору було ще незручніше. З великими труднощами він добрався до вершини. Вилізши на неї, він став на рівні ноги. Місця тільки й було, що для стіп. Влаштувати там пристановище вкрай важко. Можливо, стовпник цим і задовольнився б. Жільят був більш вимогливий, і йому хотілося більшого.
Малий Дувр схилився до Великого, і здаля здавалося, ніби він кланяється йому. Якщо відстань між обома Дуврами внизу не перевищувала двадцяти футів, то вгорі вона зменшилась до восьми-десяти футів.
З вершка, на який піднявся Жільят, краще було видно скелястий наріст, який займав частину майданчика Великого Дувру.
Цей майданчик зводився сажнів на три над його головою.
Між Жільятом і майданчиком була розпростерта безодня. Під ним ховалася ввігнута стіна Малого Дувру.
Жільят відв'язав від пояса мотузку з вузлами, швидко зміряв на око відстань до вершка Великого Дувру і закинув гак на майданчик.
Кішка шкребнула по каменю і зірвалася. Вузлувата мотузка, до кінця якої була прив'язана кішка, полетіла вниз Жільятові під ноги, повиснувши обіч стіни Малого Дувру.
Жільят зробив спробу зачепитись кішкою за камінь, закинувши її ще далі, націлившись у гранітний горб, на якому побачив тріщини та западини. На цей раз він кинув гак так вправно і точно, що той зачепився. Жільят потягнув на себе мотузку.
Край виступу відломився, і мотузка знову захилиталась у повітірі, вдаряючись об стіну стрімчака. Він утретє закинув кініку. На цей раз вона не зірвалась. Жільят смикнув щосили мотузку. Вона витримала натяг. Значить, кішка засіла в скелі.
Вона зачепилася за якусь нерівність у поверхні майданчика, недоступну Жільятовому оку.
Тепер треба було довірити своє життя цій невідомій опорі. Жільят не вагався й хвилини.
Йому було ніколи. Доводилося вибирати найкоротший шлях.
Зрештою, спуститись на палубу Дюранди, щоб поміркувати, як іще можна діяти, було майже неможливо. Посковзнутись, спускаючись, було дуже легко, а відтак падіння майже неминуче, тому, хто сюди піднімається, вороття назад немає. Жільятові рухи, як і рухи всякого доброго матроса, були точні. Він ніколи даремно не витрачав сил. Він прикладав їх у строгій відповідності до мети. Цим і пояснюються геркулесові чудеса, які він здійснював, маючи звичайну собі мускулатуру: біцепси в нього були як у першого-ліпшого, але серце було особливе. Фізична сила у нього поєднувалася з енергією, силою духовною. Справа, до якої він узявся, була вкрай небезпечна.
Повиснувши на цьому шнурі, перебратися з одного Дувру на другий — ось яку мету поставив він перед собою.
Людина, готова на подвиг в ім'я обов'язку або любові, нерідко стикається з такими завданнями, що їх ніби поставила сама смерть. «Чи наважишся?» — шепоче могильний морок.