Додаймо до цього страшне питання: а чи не тотожне все це із сутністю провидіння? Людина занурена в морок. Вона дивиться. Слухає.
А тим часом темна земна куля все рухається, все крутиться, квіти відчувають цей одвічний рух: нічна красуня розпускається об одинадцятій годині вечора, а березка о п'ятій годині ранку. Дивовижна точність.
В інших глибинах краплина води — цілий світ, там кишать інфузорії, там виявляє себе неймовірна плодючість мікроскопічних живих організмів, непомітне постає у всій своїй величі, та ж сама неосяжність, але безмежно малого; одна діатомея виплоджує за годину один мільярд триста мільйонів діатомей. Скільки загадок водночас!
Тут те, що не піддається спрощенню.
Людина змушена вірити. Повірити силувано — такий наслідок. Але мати віру — замало для того, щоб мати спокій. Вірі властива якась дивовижна потреба форми. Звідси виникають релігії. Нічого так не пригнічує, як невизначеність віри. Незалежно від нашої думки, незалежно від волі, від внутрішнього опору дивитися в темряву — значить не просто дивитися, а осмислено споглядати. Що робити з цими явищами? Як поводитися під їхнім впливом? Знищити їх засилля неможливо. Якою мрією наблизити до себе близькі до нас загадкові світи? Скільки туманних, нерозбірливих відкрить зразу! Їх так багато, що зміст кожної стає недоступний. То невиразне белькотання істини, яка сповіщає про себе! Темрява — це безгоміння, але воно красномовне. У ньому велично являє себе рівнодіюча сила — бог. Бог — поняття необмежене. Воно в самій людині. Силогізми, суперечки, заперечення, системи, релігії проходять повз нього, не зменшуючи його. Поняття про нього дає вся безмірність темряви. Але неспокій залишається. Таємниця світобудови жахає нас. Про нечувану єдність сил говорить рівновага цієї імли. Всесвіт повисає в просторі, і нічого не падає. В безмежних і неозорих переміщеннях не буває ні знищувальних випадковостей, ні небезпечних зустрічей. Де починається доля? Де закінчується природа? Чи є різниця між подією і порою року, між горем і дощем, між чеснотою і зіркою?
Хіба година — не та ж хвилина? Накручений механізм продовжує свій незворушний хід, не відповідаючи людині. У зоряному небі постають перед нами видива коліщат, маятників, противаг. То натхненне споглядання, яке злилося з натхненними роздумами. То сама єдність і до того ж сама абстрактність. Поза тим нема нічого. Людина почуває себе ув'язненою. Вона опиняється в лабетах темряви. Втеча немислима. Людина опиняється в зубчастих колесах механізму, вона — невіддільна частина від цілого, вона відчуває, як незнане в ній зливається з незнаним поза нею. Це велике провістя смерті. Яка болісна туга і водночас яке захоплення! Злитися з безконечним, увійти в своє безсмертя, і — хто знає! — може, у вічність; відчути у хвилі цього чудового потоку всесвіту незнищенну сутність свого «я»! Дивитись на зорі і казати: «Я — душа, подібна до вас!» Дивитись у темінь і гукати: «Я — безодня, така ж, як і ти!»
Все це тяжіло над Жільятом, підсилене його самотністю. Чи розумів він це? Ні. Чи відчував він це? Так.
Жільят був наділений великим бентежним розумом і великим незайманим серцем.
VI. Жільят ставить бот у бойову позицію