Все це було дуже переконливо, шкіпер «Шільтіля», очевидно, мав рацію, і всі з хвилини на хвилину чекали появи Клюбена. Навіть були вирішили підкидати його. З оповіді шкіпера вималювалося два неспростовні факти — Клюбен врятувався, Дюранда загинула.
Із втратою Дюранди доводилося змиритися — лихо було непоправне. Шкіпер «Шільтіля» спостерігав останню фазу катастрофи. Гострий риф, до якого Дюранда начеб була пришпилена, міцно тримав її цілу ніч, чинячи опір бурі, ніби хотів її зберегти для себе; але вранці, коли на «Шільтілі» переконалися, що рятувати нікого, і зібралися вже відпливати від Дюранди, море знову заклекотіло, начеб в останньому нападі скаженого гніву. Велетенський вал підхопив Дюранду, зірвав її із рифу, із швидкістю та прямолінійністю пущеної стріли шпурнув між два стрімчаки Дуврів. Почувся «диявольський тріск», як сказав шкіпер. Дюранда, підкинута хвилею, застряла по середній шпангоут. Вона знову ніби прибита цвяхами, але на цей раз міцніше, ніж на підводному рифі. І хоч як це сумно, вона так і повисла там, віддана на поталу всім вітрам і на поталу всім примхам моря. На думку залоги «Шільтіля», Дюранда майже_ зовсім зруйнована. Вона, напевно, потонула б іще вночі, якби риф не підтримував і не затримував її. Шкіпер «Шільтіля» уважно оглянув пароплав у підзорну трубу. І тепер з точністю, властивою морякові, зробив докладний звіт про всі пошкодження: права раковина пробита, щогли попереламувані, вітрила порозривані, майже всі ванти поперерізувані, світловий люк розплющив, падаючи, рей, контр-тімберси розбиті на рівні планшира від самої грот-щогли до гакаборту, ковпак над люком комірки продавлений, шлюпкові блоки поперекидувані, рубку розвернуло, баллер стерна зламаний, бейфути зірвані, фальшборт зрізаний, бітенги знесені, люковий бімс знищений, планшир зірваний, ахтерштевень переламаний. Буря вчинила несамовитий розгром. Підйомної стріли, прикріпленої до щогли на баку, як і не бувало, не зосталось сліду навіть — знята до решти, полетіла к бісовій матері разом зі всіма підйомними снастями, талями, ланцюгами і залізним блоком. Дюранда покалічена. Тепер вода почне рвати її на частини. Через кілька днів від неї не залишиться й згадки.
Але машина, навдивовижу, майже не пошкоджена, хоч усе кругом зруйноване; ось де вона виявила свої чудові якості. Шкіпер «Шільтіля» ладен був поручитися, що в самій «механіці» великих пошкоджень нема. Щогли пароплава не встояли, але димова труба машини витримала. Залізне поруччя капітанського містка було тільки погнуте, надколісні щити погнуті, коробки пом'яті, але в колесах, здається, не бракує жодної лопаті. Машина навіть не торкнута. Цього був певен шкіпер «Шільтіля». Кочегар Енбранкам, який підходив то до одної, то до другої купки людей, поділяв його певність. Оцей негр, куди розумніший за багатьох білих, ставився до машини з обожнюванням. Він піднімав угору руки, розчепіривши всі десять чорних пальців, і весь час нагадував занімілому Летьєрі: «Господарю, механізм живий». Не сумніваючись у тому, що Клюбен урятувався, а корпус Дюранди приречений, тепер усі тільки й говорили про машину. Машиною цікавилися, як якоюсь живою істотою. Захоплювалися її зразковою поведінкою.
— Ну ж і міцна кумася! — казав французький матрос.
— Де вже міцнішу знайдеш! — підхоплював гернсейський рибалка.
— А що вже хитрунка, зуміла виплутатися з халепи, зазнавши лише двох-трьох подряпин.
Мало-помалу всі розмови перейшли тільки на машину. Пристрасті розпалились — хтось був за, а хтось і проти. У машини виявились як друзі, так і вороги. Не один із власників старих добрих вітрильників, надіючись перехопити клієнтуру Дюранди, нічого не мав проти того, що Дуврські скелі вчинили розправу над новим винаходом. Перешіптування переросло в гул. Сперечалися мало що не на весь голос. Одначе всіх пригнічувала гробова мовчанка меса Летьєрі, отож особливої волі собі не давали, час від часу гомін раз у раз ущухав.
Із всебічного обговорення можна було зробити такий висновок:
Машина — найголовніше. Можна побудувати нове судно, нової ж машини не побудуєш. Машина ж бо була унікальна. Щоб побудувати подібну до неї, не було грошей, а що найгірше — не було кому її робити. Тут пригадали, що конструктор машини помер. На неї було витрачено сорок тисяч франків. Тепер уже ніхто не наважиться вкласти капітал у таку малонадійну справу, адже всі переконалися, що пароплави гинуть так само, як вітрильники; нещасливий випадок з Дюрандою перекреслив увесь її попередній успіх. Одначе було важко думати, що під цю пору механізм, ще зовсім цілий і в доброму стані, через якихось п'ять-шість днів, напевно, буде розбитий на друзки так само, як і корабель. Поки машина ціла, то можна сказати, що ніякої катастрофи не було. Тільки втрата її була б непоправним збитком. Врятувати машину — значить відвернути розорення. Легко сказати — врятувати машину! А хто за це візьметься? Та чи й можливо це здійснити? Взятись і зробити — речі зовсім різні; завжди виявляється, що легше молоти язиком, ніж робити діло. Зрештою, ніколи ще не було такої нездійсненної і нісенітної мрії, як мрія врятувати машину, що застряла в скелях Дуврів. Послати на ці скелі судно з екіпажем для виконання рятувальних робіт — просто безглуздо, про це навіть і думати нічого. Сезон морських бур був саме в розпалі. При першому ж шквалі якірні ланцюги перетруться об гребені підводних скель, і судно розіб'ється об риф. Навіщо влаштовувати ще одну корабельну катастрофу? У тій западині на вершині скелі, де знайшов прихисток легендарний розбиток, що сконав від голоду, вистачило б місця тільки одній людині. Отже, щоб урятувати машину, на Дуврські скелі мав би вирушити хтось один, один туди доправитись, один опинитися в морі, в цій пустині, за п'ять миль од берега, один серед цього жахіття, один супроти передбаченого і непередбаченого; хтось один мав би протягом кількох тижнів голодувати, терпіти злигодні, не сподіваючись ні на чию допомогу в разі небезпеки, не бачачи сліду людського, крім останків того, хто колись у муках помер на цій скелі, — жодного товариша, опріч цього мерця. Та й як узятися до рятування машини? Тут треба бути не тільки матросом, але й ковалем. А яких тільки випробувань не доведеться зазнати! Людина, яка зважилась би на це, була б чимось більше ніж героєм. Вона була б безумцем. Бо при деяких надміру важких подвигах, де стають необхідними майже надлюдські сили, від мужності віє безумством. Бо ж хіба це не безумство — жертвувати собою задля якогось залізяччя? Ні, ніхто не зважиться виправитися на Дуврські скелі. Від машини доведеться відмовитись так само, як і від усього іншого. Де знайти таку людину, такого рятівника, який би зміг впоратися з таким завданням?