— Не відмовилась, а запізнилась, чекаючи “Тантру”. Все одно було пізно, а потім — вона чудова, ваша Ніза! Ми зовні схожі, але вона — справжня подруга переможцеві космосу і залізних зірок з своїм пориванням у небо і відданістю…
— Ведо!..
— Я не жартую, Ерг! Ви відчуваєте, що тепер не час для жартів? Треба, щоб усе стало зрозуміло.
— Мені й так усе зрозуміло! Але я вдячний вам не за себе — за Нізу…
— Не дякуйте! Мені було б важко, якби ви втратили Нізу…
— Розумію, але не вірю, бо знаю Веду Конг — зовсім непричетну до такого розрахунку. І моя вдячність не минула.
Ерг Ноор погладив молоду жінку по плечу і поклав пальці на згин Вединої руки. Вони йшли поруч пустинною дорогою і мовчали, поки Ерг Ноор не почав знову:
— Хто ж він, справжній?
— Дар Вітер.
— Колишній завідуючий зовнішніми станціями? Он як!
— Ерг, ви говорите якісь незначні слова. Я вас не пізнаю…
— Я змінився, мабуть… Але я уявляю собі Дар Вітра тільки по роботі і думав, що він теж мрійник космосу.
— Це правильно. Мрійник зоряного світу, але такий, що зумів поєднати зірки з любов’ю давнього землероба до Землі. Людина знання з великими руками простого майстра.
Ерг Ноор мимохіть глянув на свою вузьку долоню з довгими цупкими пальцями математика й музиканта.
— Коли б ви знали, Ведо, мою любов до Землі зараз!..
— Після світу темряви і довгого шляху з паралізованою Нізою? Звичайно! Але…
— Вона, ця любов, не створює основу мого життя?
— Не може створювати! Ви справжній герой і тому не-, наситні в подвигу. Ви і цю любов понесете повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати все для космосу. Але для тієї ж Землі!
— Ведо, вас спалили б на вогнищі в Темні століття!
— Мені вже говорили про це… Ось і перехрестя. Де ваше взуття, Ерг?
— Я лишив його в саду, коли вийшов вам назустріч. Мені доведеться повернутись.
— До побачення, Ерг. Моя справа тут кінчилася, — настає ваша. Де ми побачимось? Чи тільки перед вильотом нового корабля?
— Ні, ні, Ведо! Ми з Нізою поїдемо в полярний санаторій на три місяці. Приїжджайте до нас і привезіть його, Дар Вітра.
— Який санаторій? “Серце-Камінь” на північному узбережжі Сибіру? Чи в Ісландію, в “Осіннє Листя”?
— Для Північного полярного кола вже пізно. Нас пошлють у південну півкулю, де скоро почнеться літо, “Біла Зоря” на Землі Грахама.
— Гаразд, Ерг. Якщо Дар Вітер зразу не поїде відбудовувати супутник п’ятдесят сім. Очевидно, спочатку мають підготувати матеріали…
— Хороший ваш земний чоловік — майже рік у небі!
— Не лукавте. Це — близьке небо порівняно з неймовірними просторами, які розлучили нас.
— Ви шкодуєте, що так сталося, Ведо?
— Навіщо цитати, Ерг? У кожному з нас дві половинки: одна поривається до нового, друга береже колишнє і рада повернутися до нього. Ви знаєте це і знаєте, що повернення ніколи не досягає мети.
— Але жаль лишається… як вінок на дорогій могилі. Поцілуйте мене, Ведо, люба!..
Молода жінка слухняно виконала прохання, легенько відштовхнула астрольотчика і швидко пішла до головного шляху — лінії електробусів. Ерг Ноор стежив за нею, поки робот — кермовий машини, що саме підкотила, не зупинився і червоне плаття Веди не зникло за прозорими дверцятами.
І Веда крізь скло дивилася на нерухомого Ерга Ноора. У думках настійливо звучав рефрен вірша поета ери Роз’єднаного Світу, який переклав і недавно поклав на музику Арком Гіром. Дар Вітер сказав їй одного разу у відповідь на ніжний докір:
І ні ангели неба, ні духи пучин
Розлучити б ніяк не могли,
Не могли б розлучити зі мною її,
Чарівної Аннабель-Лі!
Це був виклик стародавнього чоловіка силам природи, які забрали його кохану. Чоловіка, що не примирився з втратою і нічого не захотів віддати долі!
Електробус під’їздив до вітки Спіральної Дороги, а Веда Конг усе ще стояла біля вікна. Міцно тримаючись за поліровані поруччя, сповнена світлого суму, вона тихенько наспівувала чудовий романс.
2Ангели” — так у сиву давнину в релігійних європейців називали вигаданих духів неба, вісників волі богів. Слово “ангел” і означає “вісник” старогрецькою мовою. Забуте багато століть тому слово…
Тільки на станції Веда опам’яталася від думок, але знову повернулась до них у вагоні Дороги.
— Вісники неба, космосу — так можна назвати і Ерга Ноора, і Мвена Маса, і Дар Вітра. Особливо Дар Вітра, коли він буде в близькому, земному небі, на будівництві супутника… — Веда пустотливо посміхнулась. — Але тоді духи пучин — це ми, історики, — голосно сказала вона, вслухаючись у звук свого голосу, і весело засміялась. — Так, так! Ангели неба і духи пучин! Тільки навряд чи це сподобається Дар Вітру.
Низькі кедри з чорною хвоєю — холодостійка форма, вирощена для Субантарктики, шуміли урочисто й рівномірно на неослабному вітрі. Холодне і густе повітря струмувало швидкою річкою, несучи з собою незвичайну чистоту і свіжість, яка буває лише в повітрі відкритого океану або високих гір. Але в горах вітер, зустрічаючись із вічними снігами, стає сухий, трохи ущипливий, наче ігристе вино. Тут дихан-. ня океану було відчутне вагомим доторком, що огортав тіло вологою.
Будинок санаторію “Біла Зоря” спускався до моря уступами скляних стін, які нагадували своїми закругленими формами гігантські морські кораблі минулого. Блідо-малиновий колір простінків, сходів і вертикальних колон вдень різко контрастував з куполоподібним громаддям темних, шоколадно-лілових андезитових скель, прорізаних голубувато-сірими фарфоровими стежками із сплавленого сієніту. Але тепер пізньоосіння полярна ніч висвітлила і зрівняла всі барви у своєрідному білуватому світлі, яке немовби линуло з глибини неба і моря. Сонце сховалося на годину за південним плоскогір’ям. Звідти широкою аркою випливало величне сяйво, розкинувшись по південній частині неба. Це був відблиск могутніх крижин антарктичного материка, які збереглися на високому горбі його східної половини, відсунуті волею людини, що лишила тільки чверть колишнього колосального щита льодовиків. Біла крижана зоря, іменем якої і названо санаторій, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней і рефлексів.
Четверо поволі йшли до океану по сріблистих відблисках фарфорової стежки. Обличчя чоловіків, що йшли позаду, здавалися вирізьбленими із сірого граніту, великі очі обох жінок стали бездонно глибокими і загадковими.
Ніза Кріт, тулячись обличчям до коміра хутряної накидки Веди Конг, схвильовано заперечувала вченому-істо-рикові. Веда, не приховуючи легкого здивування, вдивлялася в цю зовні схожу на неї дівчину.
— Мені здається, найкращий подарунок, який жінка може зробити коханому, — це створити його заново і тим продовжити існування свого героя. Адже це майже безсмертя!
— Чоловіки думають про нас інакше, — відповіла Веда. — Дар Вітер казав мені, що він не хотів би, щоб дочка була дуже схожа на кохану, — бо важко покинути колись світ і залишити її без себе, без своєї любові і ніжності для невідомої йому долі… Це пережитки давніх ревнощів і захисту.
— Але мені нестерпна думка про розлуку з маленькою, моєю рідною істотою, — вела далі захоплена своїми думками Ніза. — Ледве вигодувавши, віддати її на виховання!
— Розумію, але не згодна. — Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. — Одне з найвелич-ніших завдань людства — це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.
— Я це розумію, — сказала Ніза, — але якось розумом.
— А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя — приносити радість іншій істоті, тепер доступне будь-якій людині будь-якого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким — адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…