Нарешті Ерг Ноор, скинувшії скафандр, зміг увійти, – точніше прошкандибати під великим тяжінням страшної планети – всередину свого корабля.
Усі члени експедиції чекали його з величезним нетерпінням. Катастрофу біля диска спостерігали в стереовізофони, і нічого було питати про наслідки спроби.
РОЗДІЛ IV. РІКА ЧАСУ
Веда Конг і Дар Вітер стояли на круглій маленькій площадці гвинтольота, що поволі линув над безмежними степами. Легенький вітрець здіймав широкі хвилі на квітучих густих травах. Вдалині виднілась череда худоби.
Невисокі пагорби, тихі річки з широкими долинами – простором і спокоєм віяло від цієї стійкої і плоскої ділянки земної кори, яка колись називалася ЗахідноСибірською низиною.
Дар Вітер замислено дивився на землю, колись вкриту безмежними похмурими болотами й ріденькими миршавими лісами сибірської півночі. Він у думці бачив картину стародавнього майстра, яка ще в дитинстві справила на нього незабутнє враження.
Над вигином величезної річки, що утворила високу косу, стояла посіріла від старості дерев’яна церква, самотньо обернута до простору зарічних полів і лугів. Тонкий хрест на куполі чорнів під клубами низьких важких хмар. На
маленькому кладовищі за церквою кілька верб і беріз схиляли під вітром свої розкуйовджені верхівки. Низько спущені гілки майже торкалися напівзотлілих хрестів серед свіжої мокрої трави, звалених бурями і часом, За річкою громадилися сірофіолетовими брилами відчутно густі хмари. Широка річка відсвічувала безжальним залізним блиском. Такий самий холодний блиск лежав скрізь. Далина й ближчий план були мокрі від надокучливого осіннього дощу холодних і непривітних північних широт. І вся гама синюватосірозелених фарб картини свідчила про безвідрадні простори неродючої землі, де людині жити важко, холодно й голодно, де так відчувається її самотність, характерна для часів раннього людського розвитку.
Вікном у дуже далеке минуле здавалась Дар Вітрові ця картина в музеї у глибині прозорої захисної броні, оновлена й освітлена невидимими променями.
Дар Вітер мовчки озирнувся на Веду. Молода жінка поклала руку на бильця борту платформи. Схиливши голову, вона зосереджено думала, стежачи за стеблами високих трав, що нахилялися за вітром. Ковила сріблилася широкими сонними розливами, поволі пливла над степом кругла площадка гвинтольота. Маленькі палючі вихори зненацька налітали на мандрівників, куйовдили волосся і плаття Веди, пустотливо дмухали жаром в очі Дар Вітрові. Але автоматичний вирівнювач працював швидше за думку, і летюча площадка тільки здригалася або ледве помітно погойдувалась.
Дар Вітер нахилився над рамкою курсографа. Смужка карти рухалась швидко, відбиваючи їх власний рух, – мабуть, вони забралися надто далеко на північ. Вони давно перетнули шістдесяту паралель, пройшли над злиттям Іртиша з Об’ ю і наблизилися до височин, що називалися Сибірськими увалами.
Уже чотири місяці працювали вони на розкопках стародавніх курганів у палючих степах алтайського передгір’я. Дослідники минулого немов поринули в ті часи, коли тільки поодинокі загони озброєних вершників перетинали південні степи.
Веда обернулася й мовчки показала вперед. Там, у струменях нагрітого повітря, плавав темний острівець, здавалось, одірваний від землі. За кілька хвилин гвинтоліт наблизився до невеликого пагорба, мабуть, відвалу колишнього рудника. Нічого не лишилося від будов шахт – тільки горб, густо порослий вишняком.
Кругла летюча площадка раптом різко нахилилась. Дар Вітер, як автомат, схопив Веду за стан і кинувся до піднятого краю платформи. Гвинтоліт вирівнявся на якусь коротку мить тільки для того, щоб крижем упасти до підніжжя горба. Спрацювали амортизатори, і зворотний поштовх шпурнув Веду і Дар Вітра на схил пагорба, просто в хащу колючих чагарників. Після хвилинної мовчанки серед німої тиші пролунав низький грудний сміх Веди. Дар Вітер уявив собі, яке здивоване й подряпане у нього обличчя, і теж засміявся, безмежно радий, що Веда неушкоджена і що аварія обійшлась благополучно.
– Недарма гвинтольотам забороняється літати вище восьми метрів, – трохи задихаючись, промовила Веда. – Тепер я розумію…