Тихий напівдитячий голос окликнув його. Вітер упізнав Міїко, змахнув руками і ліг на спину, очікуючи маленьку дівчину. Вона стрімко кинулась у море. З її цупкого чорного волосся скочувалися великі краплі, а жовтувате смагляве тіло під тонким шаром води здавалося зеленим. Вони попливли поруч назустріч сонцю, до самотнього пустельного острівка, що здіймався чорним пагорбом за кілометр від берега. Усі діти ери Кільця виростали на морі чудовими плавцями, а Дар Вітер мав до того ще й природні здібності. Спочатку він плив не поспішаючи, побоюючись, що Міїко втомиться, але дівчина линула поруч легко й безтурботно. Дар Вітер поспішив, трохи спантеличений майстерністю Міїко. Та навіть коли він поплив щосили, Міїко не відставала, а її непорушне гарненьке личко, як і раніше, лишилося спокійним. Почувся глухий плескіт хвиль з мористого боку острова. Дар Вітер ліг на спину, а дівчина, розігнавшись, описала коло і повернулася до нього.
– Міїко, ви чудово плаваєте! – захоплено вигукнув
Дар Вітер і, набравши повні груди повітря, затамував дихання.
– Я плаваю гірше, ніж пір’наю, – призналася дівчина, і Дар Вітер вдруге здивувався.
– Моїми предками були японці, – вела далі Міїко. – Колись існувало ціле плем’я, в якому всі жінки були пірнальшщями – ловили перли, збирали поживні водорості. Це заняття переходило з роду в рід, і за тисячу років вони досягли надзвичайної майстерності. Випадково ця риса проявилася тепер у мене.
– Ніколи і в гадці не мав…
– Що далекий нащадок жінокводолазів стане істориком? У нас в роду існувала легенда. Жив понад тисячу років тому японський художник Янагіхара Ейгоро.
– Ейгоро? Так ваше ім’я?..
– Винятковий випадок у наш час, коли імена дають за будьяким співзвуччям, що припало до вподоби. А втім, усі здебільшого підбирають співзвуччя або слова з мов тих народів, від яких походять. Ваше ім’я, коли я не помиляюся, з коренів російської мови?
– Цілком вірно! Навіть не корені, а цілі слова. Одне – подарунок, друге – вітер, вихор…
– Я не знаю значення свого імені. Але художник справді був. Мій прадід відшукав одну його картину в якомусь сховищі. Велика картина – ви можете побачити її у мене, – для історика вона цікава. Дуже яскраво зображено суворе й мужнє життя, бідність і невибагливість народу… Попливемо далі?
– Ще хвилинку, Міїко! А як же жінкиводолази?
– Художник покохав водолазку і оселився назавжди в племені. І його дочки теж були водолазки, теж промишляли все життя в морі. Гляньте, який дивний острів – круглий бак чи низька башта, наче для виробництва цукру.
– Цукру! – мимоволі пирхнув Дар Вітер. – Для мене в дитинстві такі пустельні острови були принадою. Самотньо стоять вони серед моря, зберігаючи в темних скелях або гаях незнані таємниці – усе що завгодно можна зустріти тут.
Дзвінкий сміх Міїко був для нього нагородою. Дівчина, мовчазна і завжди трохи зажурена, зараз невпізнанно змінилась. Весело й хоробро пориваючись уперед, до важких плюскотливих хвиль, вона, як і раніше, лишалась для Вітра загадкою – зовсім не схожа на Веду, безстрашність якої була швидше чудовою довірливістю, ніж справжнім завзяттям.
Між великими брилами коло самого берега пролягли глибокі, пронизані сонцем підводні коридори. Застелені темними пагорками губок, облямовані мереживом водоростей, ці підводні галереї вели до східного боку острівця, куди підходила незвідана темна глибінь. Дар Вітер пожалкував, що не взяв у Веди точної карти узбережжя. Плоти морської експедиції виблискували на сонці за кілька кілометрів біля західної коси. Було видно пляж, і там тепер Веда з товаришами. Сьогодні в машинах змінюють акумулятори, і вся експедиція відпочиває. А він піддався дитячій пристрасті дослідження безлюдних острівців.