Дар Вітер пам’ятав, що свій родовід Евда Наль вела від чілійців чи перуанців. Він привітав її за звичаєм стародавніх південноамериканських сонцепоклонників.
– Робота з істориками пішла вам на користь, – сказала Евда. – Дякуйте Веді…
Веда взяла за руку Дар Вітра і підвела до зовсім незнайомої жінки.
– Це Чара Нанді! Ми всі тут у гостях в неї і художника Карта Сана, бо вони живуть на цьому березі вже місяць, їхня студія в кінці затоки.
Дар Вітер подав руку молодій жінці, яка глянула на нього великими синіми очима. На мить йому перехопило подих – у цій жінці було щось таке, що відрізняло її від усіх інших. Вона стояла між Ведою Конг і Евдою Наль, краса яких, відточена могутнім інтелектом і дисципліною довгої дослідницької роботи, все ж тьмяніла перед незвичайною силою прекрасного, що лилося від незнайомки.
– Ваше ім’я чимсь схоже на моє, – промовив Дар Вітер.
Куточки маленького рота незнайомки сіпнулися в стриманій посмішці.
– Як і ви самі схожі на мене.
Дар Вітере глянув поверх чорної крони її густого й блискучого, трохи кучерявого волосся і широко всміхнувся до Веди.
– Вітер, ви не вмієте говорити жінкам приємних речей, – лукаво промовила Веда, схиливши набік голову.
– Хіба це потрібно тепер, відтоді як зникла потреба в обмані?
– Потрібно, – втрутилась Евда Наль. – І потреба в цьому ніколи не відпаде.
– Буду радий, якщо мені пояснять, – трохи насупився Дар Вітер.
– Через місяць я читаю осінню лекцію в Академії Горя і Радості, в ній буде багато дечого про значення безпосередніх емоцій… – Евда кивнула Мвенові Масу, що саме підходив до них.
Африканець, як звичайно, йшов розміреною, безшумною ходою. Дар Вітер помітив, що смагляві щоки Чари запалали гарячим рум’янцем, неначе сонце, пронизавши все тіло жінки, раптом виступило крізь засмаглу шкіру. Мвен Мас байдуже вклонився.
– Я приведу Рен Боза. Він сидить там, на камені.
– Ходімо до нього, – запропонувала Веда, – і назустріч Міїко. Вона побігла по апарати. Чара Нанді, ви з нами?
Дівчина похитала головою.
– Ось мій володар. Сонце зайшло, і незабаром розпочнеться робота…
– Важко, мабуть, позувати? – спитала Веда. – Це справжній подвиг! Я не змогла б.
– І я думала, що не зможу. Та коли ідея художника захопить, тоді сама поринаєш у творчість. Шукаєш втілення образу у власній постаті… Тисячі відтінків є в кожному русі, в кожному вигині! Ловити їх, як відлітаючі звуки музики…
– Чара, ви знахідка для художника!
– Знахідка! – урвав Веду гучний бас. – І як я знайшов її! Неймовірно! – Художник Карт Сан змахнув високо піднятим могутнім кулаком. Його світле волосся розпатлалось, обвітрене обличчя почервоніло.
– Проведіть нас, якщо є час, – попросила Веда, – і розкажіть.
– Я поганий оповідач. Але це все одно інтересно. Я цікавлюся реконструкцією різних расових типів, що існували в давнину до самої ЕРС. Після того, як моя картина «Дочка Гондвани» здобула успіх, я загорівся бажанням відтворити інший расовий тип. Краса тіла – найкращий вияв раси через покоління здорового, чистого життя. У кожній расі колись була своя завершеність, своя міра прекрасного, що виробилася ще в умовах дикого існування. Так розуміємо ми, художники, хоч і вважають, що ми відстаємо од вершин культури… Завжди так вважали, мабуть ще з печер старокам’яного віку. Ну от, я кажу не те… Придумав я картину «Дочка Тетіса», тобто «Середземного моря». Мене вразило в міфах стародавньої Греції, Кріту, Дворіччя, Америки, Полінезії те, що боги виходили з моря. Що може бути чарівніше від еллінського міфа про Афродіту – богиню кохання й краси стародавніх греків! Саме ім’я: Афродіта Анадіомена – породжена піною, та, що вийшла з моря… Богиня, що народилася з піни, оплодотвореної світлом зірок над нічним морем, – який народ вигадав щось поетичніше!..