Голоси, звуки, форми й фарби рідної планети підбадьорювали мандрівників і разом з тим збуджували їхнє нетерпіння – нескінченність космічних шляхів ставала все нестерпнішою. Зореліт викликав штучного супутника 57 на звичайній хвилі далеких космічних рейсів. Щогодини чекали відгуку цієї потужної передаточної станції зв’язку Землі й космосу.
Нарешті поклик зорельота досяг Землі.
Весь екіпаж зорельота не спав, не відходив від приймачів. Повернення до життя після тринадцяти земних і дев’яти залежних років відсутності зв’язку з Вітчизною! Люди з ненаситною жадібністю зустрічали земні повідомлення, обговорювали по світовій мережі нові важливі питання, що ставив, як звичайно, кожен бажаючий.
Так випадково вловлена пропозиція ґрунтознавця Хеба Ура викликала шеститижневу дискусію і дуже складні обчислення.
«Пропозицію Хеба Ура обговорюйте! – гримів голос Землі, – Всі, хто думав і працював у цьому напрямку, всі, хто має подібні думки або негативні висновки, – висловлюйтесь!» Радісно звучала для мандрівників ця звична формула широкого обговорення. Хеб Ур вніс на Раду Зореплавання пропозицію систематично вивчати доступні планети синіх і зелених зірок. На його думку, це особливі світи потужних силових випромінювань, які можуть хімічно стимулювати інертні в земних умовах мінеральні сполуки до боротьби з ентропією – тобто до життя. Особливі форми життя з мінералів, важчих, ніж гази, будуть активними у високих температурах і шаленій радіації зірок вищих спектральних класів. Хеб Ур вважав, що невдача експедиції на Сіріус, яка не виявила там жодних слідів життя, закономірна, бо ця зірка швидкого обертання була подвійною і не мала потужного магнітного поля. Ніхто не суперечив Хебові Уру, що подвійні зірки не могли вважатися утворювачами планетних систем космосу, але суть пропозиції викликала активну протидію з боку екіпажу «Тантри».
Астрономи експедиції на чолі з Ергом Ноором склали повідомлення і надіслали його, як думку перших людей, що бачили Вегу у фільмі, знятому «Парусом».
І люди Землі з захопленням почули голос із зорельота, що наближався до них.
«Тантра» висловлюється проти посилання експедиції згідно з твердженням Хеба Ура. Голубі зірки справді випромінюють таку масу енергії на одиницю поверхні своїх планет, що її досить для життя з важких сполук. Але будьякий живий організм – це фільтр і гребля енергії, яка протидіє другому законові термодинаміки або ентропії шляхом створення структури, шляхом великого ускладнення простих мінеральних і газових молекул. Таке ускладнення може виникнути тільки в процесі історичного розвитку величезної тривалості – отже, при тривалій сталості фізичних умов. Але саме сталості умов немає на планетах високотемпературних зірок, які швидко руйнують складні сполуки в поривах і вихорах надзвичайно потужних випромінювань. Там немає нічого, що могло б довго існувати, та й не може бути, незважаючи на те, що мінерали набирають найбільш стійкої кристалічної будови з кубічною атомною решіткою.
На думку екіпажу «Тантри», Хеб Ур повторює однобічне міркування стародавніх астрономів, які не зрозуміли динаміки розвитку планет. Кожна планета втрачає свої легкі речовини, що летять у простір і розсіюються. Особливо швидка втрата легких елементів відбувається при сильному нагріванні та променевому тиску синіх сонць.
«Тантра» наводила перелік прикладів і закінчувала твердженням, що процес «обважніння» планет біля голубих зірок не припускає утворення життєвих форм.
Супутник 57 передав заперечення вчених зорельота безпосередньо в обсерваторію Ради.
Нарешті настала хвилина, якої з таким нетерпінням чекали Інгрід Дітра і Кей Бер, та, зрештою, і всі без винятку члени експедиції. «Тантра» почала сповільнювати субсвітову швидкість польоту й проминула льодовий пояс Сонячної системи, наближаючись до станції зорельотів на Тритоні. Така швидкість не була більше потрібна – звідси, з супутника Нептуна, «Тантра», що летіла з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину, досягла б Землі швидше, ніж за п’ять годин. Але для розгону зорельота потрібно було стільки часу, що корабель, почавши політ з Тритона, проминув би Сонце і віддалився б од нього на величезну відстань.
Щоб не витрачати дорогоцінного анамезону і не перевантажувати кораблі громіздким устаткуванням, всередині системи літали на іонних планетольотах. Швидкість їх не перевищувала восьмисот тисяч кілометрів на годину для внутрішніх планет і двох з половиною мільйонів для найбільш віддалених зовнішніх. Звичайний політ від Нептуна до Землі тривав два з половиною – три місяці.