— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.
— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.
— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.
Тетяна переможно глянула на нього:
— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.
Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.
І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.
Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.
Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.
— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.
— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.
Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.
Тетяна тим часом звернулася до письменниці:
— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…
— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.
— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.
— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».
— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.
Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.
У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.
Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:
— Надіє Борисівно, — доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, — здається, вже час дякувати господарям…
— Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, — погодилася Надія Борисівна.
Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.
— Не сподобалися мені ці жінки, — рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. — Хоч що робіть, не сподобалися.
— Ну, не слід сприймати їх так серйозно, — розважливо заперечила Надія Борисівна.
— А мені б хотілося якось потрапити на їхній сеанс, — зауважила Руся, труснувши русявою гривкою.
— Та ви що! — вдавано вжахнувшись, Авенір схопився за голову. — Вони з вас зроблять відьму! В жодному разі!
Руся засміялася. А Наталя Паняєва тяжко зітхнула:
— Усе це добре, але я завтра мушу йти на похорон. Померла Марина Балгіра, моя давня подруга.
Авенір застиг, як мисливський собака у стійці:
— Балгіра! О Боже!
Усі подивилися на нього з подивом.
— Вибачте, — отямився він, — просто я згадав, де чув це прізвище. Наталю, ти ж мені розповідала про неї. Казала, що мусиш відвідати її у лікарні, — він запитально подивився на письменницю.
— Цілком можливо, — невпевнено відповіла та.
— Від чого вона померла?
— Токсичний поліневрит.
Авенір, вдаючи, ніби не помічає запитального погляду Русі, почав прощатися:
— Я хочу пройтися пішки. Надто вже нас напоїли кавою, — швидко сказав він і, щоб його не затримали, різко повернувся і рушив в інший бік від будинку Надії Борисівни. Йому хотілося побути на самоті, щоб дати лад власним думкам.
Він ішов, не помічаючи калюж, — зрештою, він ніколи не помічав їх, хоча й мав добрий зір.
Розмахуючи руками, Авенір розмовляв сам із собою:
— У чому тут річ? — міркував він. — Усе почалося зі слів Віруні, що коли треба когось позбутися, то для цього є Володарка. Потім була розмова з Дементієм, який показав мені список, знайдений в отця Юрія. У списку були прізвища Арнаут і Оліяр, тоді я згадав про бійку у барі і Тому Оліяр. Арнаута знав Дементій. Прізвище Балгіра теж видалося мені знайомим. Його, як я тепер пригадую, називала Наталя Паняєва, коли розповідала про свою хвору подругу. А тепер ця подруга теж померла.