«От тобі й нема свободної торгівлі»,— із зловтіхою подумав Кметь. В кожнім крамарі він тепер бачив свого спільника.
Півфунта пороху він усе-таки дістав. Решту рішив дістати завтра. А ввечері, коли задзвонили до сповіді, Кметь пішов до церкви.
Біля дверей він перехрестився і побрів у темний куток. Як і кожна випадкова людина, він почував себе серед ікон якось ніяково.
, Збоку хтось погасив свічку,-і .від неї розлився по церкві сморід» Кметь дивився на бабу, що стояла поперед нього» Вона ретельно молилася і часто била поклони. Потім, коли вийшов священик, Кметь подивився на нього й подумав: «і цей піп буде сповідати мене?» І не вірилось, що саме цей, бо ншк не в’язалась гладка велетенська попова постать із таїнством сповіді, Кметь замислився,
— І ви шветь прищлі? — нарешті почув він біля себе хриплий голос.
Підложивши голову під чорне покривало, Кметь раптом згадав про злочин. Він здригнув, і йому забилось серце. Він навіть подумав, що може щось крикнути і зробити якусь нісенітницю, Голова його ходила ходором.
Додому він прийшов мало не розбитий. Сонька і сьогодні латала кофту. Але Кметь не тільки не чіпав її, а навіть і не заговорив до неї. На нього несподівано найшла байдужість, і почував він себе безсилим.
Заснув він скоро і прокинувся, коли вже сонце стояло у вікні, а по стіні бігали сріблясті зайчики.
«Ну, будемо кінчати»,— подумав Кметь і пішов під повітку, де лежав захований порох. -
Надворі було весело й дзвінко. По блакитному полю сунулись сиві, розірвані хмари. Якась -пташка сіла на стріху й вистукувала: «цвірінь-цвірінь».
Кметь пішов у куток, де лежала солома, розрив її і дістав відтіля пакунок, «Мало, треба більше»,— рішив він і знову ретельно уложив пакунок -на попереднє місце,
У двох церквах дзвонили — одноманітно й невесело. Після причастя Кметь ще пішов на базар, але пороху вже дістати не міг (цікаво, коли священик давав йому з ложки вина, його раптом занудило, І потім усе стояв перед ним гладкий попів палець і темно-червоний шматок проскури).
Цілий день Кметь обмірковував, як йому попасти на завод, щоб положити зарання пакунок із порохом у тім місці, де намітив (для чого це, саме зарання, зробити — він не знав). Проходити через ворота він не рішався, бо можна було зустріти когось із знайомих. Цього ж Кметь не хотів.
Коли зайшло сонце, Кметь мовчки вийшов із хати і, як тать, озираючись, пішов до повітки. Дістав там пакунок і побрів на вулицю. Він мав дійти до того місця, де кінчається заводський паркан, перейти на той бік дороги і там перелізти*
Це можна було зробити непомітно, бо з того краю починались луки,й майже ніхто не ходив туди.
Коли Кметь ішов біля заводських воріт, відтіля виходили робітники з кошиками: був шабаш. «Ну, це краще»,— подумав він і звернув за ріг.
Від луків дмухало вогкістю, а в далечині на обрії простягались сизі димки. Сонце'стояло ще височенько, але Кметь цього гіе боявся. Коли б хто й побачив його — кому яке діло. Він же робітник цього заводу і коли перелазить через паркан, ТО,значить, маєна це рацію.
Переліз він невдало. Перш за все важко було дістати верху, а коли скочив на паркан, почув, що болить рука: він розідрав її, і кров залляла всі пальці. Сплигнувши на той бік паркану, він почув ломоту і в нозі.
Кметь попрямував до порожнього цеху (після війни там ще не було праці). В порожньому цеху він бачив резервуар із нафтою.
Дивно, скільки раз проходив біля цього місця й ніколи не відчував того, що зараз. Він завше пізнавав себе тут своєю людиною. А тепер...
Кметь ішов повз велетенські димарі. Збоку стояли гігантські іржаві домни й вигинали свої величезні постаті в небо. З поверху по драбинці, що вела нібито в льох, спустився вниз.
Навкруги було мовчазно. І в цій мовчазності він відчував невимовну тоску.
«Що за причина?» — подумав Кметь і рішив: це того, що він переліз через паркан.
Кметь увійшов у пустельний цех. Бантини полосували весь дах, і крізь незалатані порожнечі витикались шмаття голубих просторів. Стояла залізна тиша. Оіїецьки сиротливо тулились до мертвих вальців. Печі порозкривали свої пожадливі роти й похмуро дивились у тьму.
Але всюди відчувалась велика сила пориву, що причаївся в цій залізній мовчанці. Здавалось, що не встигне засвистіти ремінь, як тут знову забушує вогняне море й вийдуть із берегів залізні океани, як побідний потоп.
Як тать, скрадавсь Кметь до резервуара.
Раптом десь близько почувся кашель. Кметь здригнув і притьма кинувся за піч... Але вже було пізно — перед ним стояв Кирпань.
— Це ж ти чого тут, куме, шаландаєшся? — спитав той.
— Як чого? Додому йду! — удаючи з себе спокійного, відповів Кметь.
— Хіба ж сюди додому,— сказав Кирпань.— Та ти ж нібито й говієш сьогодні?
Кметь розгубивсь* Він подивився на Кирпаня й ясно побачив на нім хитреньку усмішку.
— Знаю, яке це «додому»,— казав далі той,— Хіба ж таки я не кум тобі? Га? Чого ти ховаєшся?
— Як ховаюся? — спитав Кметь і зблід.
— Слухай, куме! Невже ти думаєш, що я промовлюсь де? Своя ж людина, не чужа.
Далі терпіти не можна було» Кметь інстинктивно схопився рукою за пазуху, де лежав порох, і гарячими очима дивився на Кирпаня. Ще один-два моменти, і він кинувся б на нього.
Але Кирпань його попередив.
— Я ж знаю, за чим ти прийшов, братіку,— сказав він,— Я й сам шукаю чогось підходящого» Що ж зробиш: не вкрадеш — не проживеш.
У Кметя зразу відлягло від серця: он про що він каже!
— Не можна, братіку, ніяк не можна прожити,— казав далі Кирпань,— Те, друге продаси — от і жив чоловік. Без свободної торгівлі ніяк не можна.
Кметь добре знав, що Кирпань на самогон переводить державне залізо, і в іншій обстановці, напевне, полаявся б із ним, але зараз було не до цього, і більше того: він навіть зрадів, що Кирпань має таку вдачу.
— Да,— сказав він із полегкістю.— Я теж хочу дещо підхопити, може, на базарі продам.
— Що ж робити,— виправдувався Кирпань,—, все одно наше, народне.
Кметь мовчав. Він уже думав, як би скоріш розійтись із «кумом», інакше йому сьогодні нічого не пощастить зробити.
Знаючи Кирпаневу звичку — не відходити від людини, не попрохавши в неї на цигарку — Кметь вийняв зарання кисет
і подав його.
— Кури!
— За це спасибі. Оченно благодарствую. Люблю покурити,— і весь Кирпань лакейськи зігнувсь. Тоді в цех залетіла птиця, покружляла з півхвилини і зникла. Десь цокотіли молотки: почала роботу нічна зміна.
— Оченно благодарствую,— знову сказав Кирпань,— подаючи кисет.
— Кури на здоров’я!
— Ну, а тепер, мабуть, розійдемось: так краще буде.
— Добре, іди,— сказав Кметь, що давно вже чекав цього.— Я ще тут подивлюсь.
Кирпань ступив два кроки вперед і раптом повернувся:
— Да, я забув спитати тебе, братіку: ти, бува, не посварився із жінкою?
Кметь здивовано подивився на Кирпаня:
— Відкіля це ти взяв?
— Ха, ха,— солоденько всміхнувся той»— Це мені вже звісно» Бачив, як учора в ячейку йшла, Думаю, що це з нею — чи не сказилася? А потім догадався: напевне, з чоловіком посварилась.
І ця новина за інших обставин вразила б Кметя, але зараз він тільки сказав:
— Юринда!
— Та про мене...хі-хі...— захіхікав Кирпань і пішов убік. ,■ • Кметь доти стояв і дивився услід йому, аж поки Кирпанева постать зовсім зникла за вальківницею й заглохли його кроки в лабіринтах цеху.
Сутеніло. Останній промінь кволо маячив на бантині й конав. Кметь обережно вийняв із пазухи пакунок із порохом і, тихо ступаючи, пішов до резервуару з нафтою.
Недалеко була сторожова будка, і Кметь мусив так підійти, щоб ніхто його не помітив із вікна. В останній хвилині йому прийшла думка: навіщо зараз класти? Чому не зразу? Але рішив, що так буде краще: йому, мовляв, не страшно буде підходити сюди в другий раз.
Кметь вийшов із цеху. Кучеряве світло весняного вечора кинулось йому в очі. Поперед нього лежали рейки, Кметь поспішив зайти за них. Десь збоку знову вистукували молотки, і стук цей біля цього порожнього цеху був якийсь сумний і сиротливий.
На дальній дзвіниці бевкнуло. Кметь рішуче рушив вперед. Біля резервуара, звичайно, нікого не було. Те ж і біля сторожки. Сторож, мабуть, дрімав у помешканні. Поспішно оглядаючи резервуар, Кметь нарешті побачив місце, де можна було, як йому здалося, сховати порох. Озираючись, він кинувсь туди й підложив пакунок під лист іржавого заліза. Потім ще раз подивився навкруги себе, і, коли упевнився, що ніхто його нё^бачив, крадькома пішов до цеху.