«Може, у ворота тепер вийти?» — подумав він.
«Ні, краще не показуватись на очі» — і попрямував до паркану.
Коли він проходив біля купи зваленого заліза, йому раптом здалося, що хтось збоку зашарудів. Він підвів голову й зупинився: ніде нікого не було й стояла тиша. Але коли він пішов далі, знову той же шум. Кметь відчув, як по його спині покотився дріж і волосся зашаруділо на голові. Він поривався вже піти до резервуара, щоб забрати пакунок. Мовчазне залізо, що похмуро дивилось на нього з усіх кутків, сьогодні лякало його. Та знову нікого ніде не було й стояла тиша. Кметь заспокоївся.
Нарешті він вийшов із цеху. Було тепло. З луків -дмухав жвавий вітрець, а на заході линяли останні смуги рожевого проміння. На цей раз Кметь переліз через паркан більш удало. Він пішов туди, де маячив лісок. Ішов по драговині і в’язнув. Але що далі відходив од заводу, то краще почував себе. Завод гнітив його. Здавалось навіть, що тепер, після того, як він побував у заводі «не через ворота», він у ворота більш ніколи не зайде.
'Ходив він дуже довго і, хоч головного ще не зробив, почував себе добре. Про злочин він сьогодні нічого не думав.
Коли Кметь вертався додому, вже було зовсім темно. На горі, де стояла церква, блищали вогники: сині, червоні, фіолег тові Вогники метушились, ховались один за одного і знову вискакували у простір. Кметь згадав, що сьогодні четвер* «страсті», і згадав ту весну, коли він перший раз виходив із села. Це теж було перед Великоднем, Згадав, як він стояв перед заводською брамою і як у нім боролися два почуття: бажання повернутись у тихі селянські оселі і друге — навіки покинути їх.
Кметь ішов угору, а за ним, назустріч горовим огням, бігли спогади. Було тепло, йшла весна.
III
Мало не всю ніч Кметь не спав і перевертався з одного боку на другий. Його знову почала мучити думка: як він зро-
• бить те, що надумав? Порох він уже положив і треба, значить, кінчати. Але чи встигне він зробити це до Великодня, щоб хоч на свята найти' собі спокій?
Ранком, повний враженнями дня, Кметь заснув. Але і ранковий сон був недовгий. Він прокинувся, ледве засіріло, коли Сонька й Митька ще спали. Підвівся з ліжка й вийшов на ганок. Погасли зорі. На схід лягли пасма сірого світла. Десь кричали півні — задиркувато, бадьоро. Кметя пройняв дріж, і він пішов у хату. «Сьогодні, як стемніє, піду й запалю»,— думав він.
Митька вже одягся, але Сонька ще кежала.
— Що ж це ти так...— звернувся Кметь до Митьки, побачивши, що той бере робітничу сорочку.
— Як це так? — підвів син брови.
— Я питаю: і сьогодні підеш на роботу?
— Звісно, піду! Чого ж мені не йти?
Підвела голову від подушки й Сонька.
— Візьми там, Митю, у скрині паски шматок, а то хліба нема.
— Добре, мамо,— сказав Митька.
«Яка дружба»,— подумав Кметь, і тут же пригадав Кирпаневі слова. «Невже й вона пішла по синовій доріжці?» І йому до болю захотілось зробити їм обом якусь неприємність.
'Кметь подивився на дружину. Одно її око,’ що вийшло з-під ковдри, стрілось із його очима» Якось допитливо дивилось це око, так допитливо, що в нім знову прокидалась лють. Кметь перевів погляд на сина, але й тут його очі стрілись з уважним поглядом. Ледве стримуючи себе, Кметь нахабно зміряв сина з голови до ніг. Це був уже не той гарний Митька, який колись так уважно слухав його. Це була конче доросла людина. Це був його ворог. Він добре помітив, як ніздрі породистого Митьчи-ного носа широко роздимались, а на високому лобі, над переніссям, (помітив) лежала грізна й уперта складка. І Кметеві знову до болю захотілось, щоб скоріш прийшов той бажаний момент, коли він піднесе сірники до пороху.
— А ви хіба не підете, тату? — спитав Митька, і голос його був тихий, лагідний, навіть наївно-дитячий.
— Чого ж я піду? Хіба забув, що говію?
— Ви ж одговілись уже?
— Ну, все одно! Одпуск я маю до кінця тижня.
Митька перев’язав мотузком сорочку і ніби про себе сказав:
— А воно б слід було. Роботи багато!
— І на самім ділі. Пішов би ти на роботу, Мусію! — сказала Сонька.
— Не піду! — кинув Кметь і підвівся.
Син теж підвівся і насмішкувато подивився на батька. Саме — насмішкувато. Кметь це добре зрозумів.
Потім Митька вийшов, і його довго не було: мабуть, пішов на завод. Кметь залишився з Сонькою. Вона вже поралась біля печі. Він підійшов до вікна й сів біля попелястої кішки. Кішка так жалібно мявкала, що Кметеві стало її шкода, і він спитав:
— Чи нема там у тебе чого-небудь кішці дати?
— Де там візьметься! Хіба не чув, що я й Митьку без хліба випровадила?
Але Кметь ще більшу жалість відчув до кішки, і він сказав:
— Тоді дай їй шматок паски. Вона ж голодна.
Сонька спалахнула:
— Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка... Не дам!
Сонька рішуче одрізала, і Кметь змовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.
Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернув до Кирпаня. Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: «Чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку. Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:
— Зараз дістану!
— Ні, я здоровкаюсь,— сказав Кирпань,— ходім, братіку, до тебе!
— Ага,— зрозумів Кметь і взяв його руку. Потім спитав:
— До мене? Чого?.. А я до тебе прийшов!
— Ні, краще до тебе підемо. Не можу я з цими сволочами жити. Нема вже терпіння,— і Кирпань покривив обличчя.
Тоді вийшла Кирпанева жінка. Вона була бліда, похмура, і хустка злізла їй з голови. І тому, що весь одяг її був з різнокольорових латок, здавалось, вона наділа комедіантське вбрання.
— Хай заходить чоловік! — одразу накинулась вона на Кирпаня.— Ти скоро всіх гарних людей одіб’єш від нашої хати.— І звернулась до Кметя: — Заходьте, пожалуста.
Кметь хоч і знав, що Кирпань не б’є вже свою дружину, але він ніяк не уявляв її такою. Останній раз вона мала саме такий вигляд, який зараз має Кирпань. Кирпань не сперечався, ще більше погорбився й заговорив улесливо:
— Та й у самім ділі, заходь, куме!
— І ти йди,— суворо накинулась на Кирпаня жінка.— Нічого шлятись, все одно прогулюєш дні.
Кирпань побіг уперед, за ним пішли в хату Кметь і жінка. В кімнаті було брудно. Через невеличкі вікна ледве проточувалось світло. На пічці й підлозі плазували маленькі діти. Старша, десятилітня дівчинка, прокачувала на столі скатертину. Від пічки йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.
Кметь зняв капелюха й сів біля столу.
— От подивіться на нього,— говорила Кирпанева жінка.— Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить... Ну, скажи ж, чого ти не пішов сьогодні на завод?
— Не всім же й робити,— невміло виправдувався Кирпань.— От і кум не працює сьогодні.
Жінка похитала головою:
— І совісті в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!
Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.
— Ну, ви чесний, роботящий чоловік,— звернулась жінка до Кметя.— Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.
Кирпань вдавав Із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця»
— А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло,— 1казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: — треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.
— Не рощот! — скипіла жінка.— Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє... Щоб тебе так «чека» пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісті, анцихристи!