— Виходить,— і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись своїм негарним смішком,— виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула — кохання зовсім не таке... Так?
— Так.
— А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась. Але зараз я вас трохи ненавиджу... Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояв ущекнутого самолюбства... Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до цієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!.. Я — тайна чекістка, агент червоної охоронки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам уже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? — і Майя скинула на анарха очі.
— Вірю.
— Як хочете,— і вона на Хвилину зупинилась.
На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторському плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували люкси: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на поселках, і в далекім городі» Огні стояли в степу мовчазно й нерухомо» Повз них і далі виблискували холодні води рік.
— Так, я вас кохала! — казала Майя.— Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі!.. Бо ж подумайте: в, цьому вся я. Ви розумієте?
Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою — і тільки, що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за кожним рухом, навіть більше — бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї — саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.
— Так,— говорила Майя,— в цьому вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати» Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище... І що мені з того — сто чортів! — що моїх пацієнтів одправляли на той світ у «двадцять чотири години»? — Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло.— Але не забувайте,— продовжувала вона,— за кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і те з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі- Я просто звикла висліджувати, доносити. І,' оскільки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам’ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу, я просто — сто чортів! — не можу без неї, жити!
З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в городі бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки насідав туман. Але небо було синє й спокійне.
— Так, сто чортів! — Майя знову закинула голову й заплющила очі.— І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком і, чого б ви од мене не вимагали, я все б зробила... Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?.. Так?
— Так 9— коротко кинув анарх.
Тоді Майя несподівано підійшла до нього й обхопила руками його шию.
— Чижик-пижик! — сказала вона, і в її голосі зазвучала інша інтонація.— Що ж тепер прикажете мені робити?
— Не знаю.
— І я не знаю,— і Майя ще щільніш притулилась до анарха.
З Гралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку й наближався до командної висоти.
— От що,— помовчавши, раптом сказав анарх.— Я найшов! — і якось хворобливо засміявся.
— Що ти найшов? — скинулась Майя.
— Це, власне, паліатив,— сказав він,— але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення... Я от що надумав... Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б^... одійшов... у двадцять чотири години... ти знаєш, куди...
Майя здригнула.
— У двадцять чотири години?
— Так... І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.
— А для чого ж це мені потрібно? — спокійно спитала вона.
Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.
— Як, для чого? Ти підеш тоді в охранку й скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і... Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила,, розкрила мою «провокацію», і я мусив або втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.
— Ти серйозно говориш?
— Цілком серйозно.
— А в тебе револьвер єсть? — несподівано спитала вона й приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах він побачив тваринну радість.
— Револьвера в мене нема,— сказав анарх.
— Так тоді,— і Майя фальшиво засміялась,— я тобі дам свій!
Але, хоч як вона невимушено кидалась фразами, їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.
Раптом вона нахилила анархову голову до себе й міцно притиснула до своїх грудей.
— Чижик-пижик! — фальшиво засміялась вона.— Ніколи я не дам тобі свого револьвера! Звичайно, я жартую!
Але він уже не вірив їй: вона саме тепер говорила нещиро.
З Гралтайських Меж іще прилетів сіверкий вітерець. Туман дійшов до командної висоти й збирався на неї. Далекі міські люкси підбило легкою димкою. Пахло вогкістю і чути було в степу гудок нічного потягу. Але небо й зараз було синє й спокійне.
— Чижик-пижик! — говорила Майя і голос її задрижав.— Все це гарно, але ти мене — сто чортів! —> не розумієш!
Дівчина не договорила, і анарх почув, як її тіло здригнуло і вона мовчазно й істерично зареготала.
І сливе в цей момент над рікою пронісся тривожний крик.
— Ей! Сюди!.. Скоріш!..
— Де? Де? — обізвалось на санаторійній зоні.
— Кличте до човна рибалку!.. Хлоня втопився!
Анарх остовпів. Майя подивилась на нього сухими очима.
— Скоріш!.. Скоріш!.. Хлоня втопився!..— знову над рікою розтявся тривожний крик.
Майя нервово відкинула голову й мовчки рвонулась уперед.
XIX
На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний.
Надходив сірий осінній ранок. Ртуть падала.
Над гнилими болотами, над пустельною рікою посувалися сконденсовані води. Дощу не було. Ринви застигли в мовчанці. Над чорною кухнею вже стояв димок і танув у навколишній вогкості. Десь по щосе рипіли підводи: то з околиці крамарі посувались на міський базар. Командна висота стояла в тумані і ледве вирисовувався її темний силует. Зрідка на центральний будинок налітали сіверкі вітерці, і тоді билась на сході бокова віконниця. В степу довго й протяжно кричав паровик, затихаючи неясним відголоском за дальнім перевалом.
Цілу ніч на санаторійній зоні суетились люди. Першої години відкачували Хлоню, але потім, коли вияснилось, що спасти його не можна, обмивали труп, увільняли для мертвого палату й т. д. Але, коли Хлоня і лежав уже на столі, і нічого було робити, і покоївки, і сестри, і хворі, пригнічені цією подією, мовчки ходили з кутка в куток, і тільки перед світанком декого з них поборов сон.