— Ну, добре,— нарешті кинув він.— Хто ж по-твоєму?
— Дикуни, очевидно! — спокійно відповів Карамазов. І тому, що він відповів спокійно, і тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної відповіді, лінгвістові, як і всякій дорослій дитині, залишилось тільки розгубитись.
— Ну, і що ж? — спитав він безпорадним голосом.
— Я, мабуть, буду з цього правила винятком.
Товариш Вовчик підійшов до вікна й раптом промовив тихо:
— А ти, Дмитрій, знаєш... не дурень.
— Дякую.
— їй-богу! — несподівано захоплюючись, підскочив лінгвіст.
— Я цілком серйозно говорю. Тисячі років люди мудрують, а й досі не доміркувались до такого парадоксу.
— Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
— Покинь свої дотепи! І справді: хіба розквіт філософських дисциплін ке характеризує те чи інше суспільство, як недорозвинений організм?
— Цілком справедливо,— сказав Карамазов.— Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нації.
Лінгвіст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозуміти його репліку й, не зрозумівши, махнув рукою.
— Знову філософія! — сказав він незадоволено й потріпав по спині свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, і друзі її припинили. Вони говорили на різних мовах, і тому продовжувати суперечку було зовсім недоцільно. Навіть недоцільно було й починати її, бо уважний спостерігач міг би зарані сказати, що вони ніколи ні до чого не договоряться. Знав це й Карамазов і навіть тішився з цього, бо більш серйозна розмова безперечно відбила б від нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговічних друзів. Він і зв’язався так міцно з лінгвістом тільки завдяки дитячим здібностям його приймати світ цілком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на міському стенді і з того часу кожного літа їздять кудись на полювання. Вони використовують свою місячну відпустку в серпні місяці і тільки зрідка^ як 0от у цьому році, дістають можливість побувати на Славуті і в липні.
— Кого ти там визираєш? — спитав лінгвіст, коли Карамазов підійшов до вікна.
— Як би тобі сказати,— раптом вимушено усміхнувся той.— Мені здалося, що тут десь недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик підкинув свої білі брови.
— Яка це Аглая? — спитав він.— Чи не думаєш ти грати роль божевільного?
— Поки що важко сказати, мій дорогий Вовчику... Це так звуть одну з тих дам, що ти з* ними познайомився на пароплаві.
—- Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Б у, і що ж?
— Ну, і слухай. Саме в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, дами Мандрують до базару повз наш будинок.
— Ця поінформованість мене рішуче зворушує,— з захопленням сказав лінгвіст*— їй-богу, з тебе вийшов би не зовсім поганий ловелас,.. І це, до речі, багато краще твоєї філософії.
Карамазов підійшов до вікна. Спека раптом почала спадати, і з ріки прилетів свіжий вітрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був ніжний і нагадував чомусь старий Прованс 6і старомодні кабріолети. Тоді й дійсність враз перетворилась на стилізовані ніжно-голубі тони.
— Добре! — сказав Дмитрій і легко зітхнув.— Тільки от що скажи мені, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зійшовся з однією з цих дам... саме з Аглаєю?
— Хіба ти вже встиг так далеко зайти?
— За якісь два тижні я взагалі нікуди не міг зайти, Я питаю тебе, так би мовити... на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподівано зареготав, що навіть його ловерак підскочив.
— От чудак! — скрикнув він.— Навіщо тобі робити це, коли ти можеш і не кидаючи Ганну,., ну, як би сказати делікатніш... Ну, словом, використати її... цю дівчину. Мені здається, й ця дівчина, коли вона не дура, погодиться на це.
— А як Ганна? Вона, на твій погляд, теж погодиться?
Лінгвіст не помічав, що Карамазов говорив з ним несерйозно.
— Цього я тобі не можу сказати. Хто її знає — жіноча душа, як то кажуть, темрява... Але їй, мені здається, й не треба цього говорити.
— Цебто ти рекомендуєш дурити її?
— А хоч би й так!.. На мій погляд, тут нічого нема страшного і образливого для неї.
Карамазов підійшов до свого співбесідника і взяв його за плече.
— Тек-с,— кинув він о— Не сказав би я, мій вчений друже, що ти вмієш логічно мислити. В попередній розмові ти обурювався на мене* що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нічого не встиг відповісти, бо в цей момент у кімнату ввійшла Ганна і сказала, що лінгвіста хтось кличе. Карамазов підійшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос і, зиркнувши на дружину, перевів свій погляд на згоріло-голубе небо. Він одразу догадався, хто викликає його друга. І дійсно: біля хвіртки товариш Вовчик побачив тих дачників, що нахабно познайомились із ним на річному пароплаві. Власне, тут були не всі: батька (чи як його) не було. Була тьотя Клава і Аглая.
НІ
— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає!
Товариш Вовчик розшаркався так галантно, ніби він
і справді був славетним ловеласом.
— Доброго здоров’я, топ аші *,— сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла йод 1© під руку.
Та женщина, що її лінгвіст назвав Аглаєю, поки що не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.
— Ви сюди надовго приїхали? — спитала тьотя Клава,
— Товариш Вовчик уже говорив нам,— сказала Аглая.— Він теж приїхав на два місяці.
— Так,— підтвердив лінгвіст.— Ви не помиляєтесь. Але...
Він хотів щось спитати й, не спитавши, замовк. Власне, вія
не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.
— А як ви думаєте,— сказала тьотя Клава.— Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?
— Цебто який... роки? — Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.
— аВи не «косноязичний»? — поцікавилась тьотя Клава.
Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованості в справах дому Карамазових.
— Тоді, може, ви знаєте,— сказала тьотя Клава,— як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто — біля Ганниної спідниці чи біля Аглаї?
Це питання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це питання не буде й рекомендує спитати його друга.
— Так би й давно! — з полегшенням зітхнувши, сказала тьотя Клава.— Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один... Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.
— Ви хочете, щоб я зараз... негайно привів Дмитрія? — спитав недогадливий лінгвіст.
— Ах, Боже мій,— сказала Аглая.—Сезі ип §гапй таШеиг (1е п’аѵоіг раз еїе Ьіеп ёіеѵе*.
— Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим,— підтвердила і тьотя Клава.