— Які ти погляди маєш на увазі? — спитав Карамазов.
— Ясно які — ті, що ти з ними знайомив мене на пароплаві в нашу першу зустріч і потім майже кожного вечора чіпаєш їх.
— Ти говориш про ідею відродження моєї нації?
— Так. Я говорю про національну романтику.
Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного
з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і, значить, треба бути більше обережним із такими термінами.
— Ми говоримо на різних мовах,— сказав він.— Ідея відродження моєї нації — ще раз повторюю — нічого не має спільного з національною романтикою.
Аглая усміхнулась і положила на свої коліна голубу парасольку.
— Хай буде по-твоєму,— сказала вона»— Та як же з Вовчиком?
— Мій друг не тільки не поділяє цих поглядів, але й взагалі далеко стоїть від усякої політики.
— І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?
— А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?
— М’ясо завжди залишається м’ясом,— енергійно сказала Аглая.— І в м’ясі ніяких людських початків не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.
— Це теж справедливо,— сказав Карамазов.— Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
— Шкода! — кинула Аглая й взяла резонерський тон.— Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що багато важчеїх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу... Ти їх, здається, високо ставиш?
— Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?
Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.
— 'Ти маєш волю і ти відважний! — упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая.— Саме за це ти так скоро й сподобався мені... Сподобався, звичайно, як людина.
Розмова прервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним, як відважною й вольовою людиною, а з другого — він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:
— А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець Альоша Карамазов 12ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.
— І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?
— Тільки тут і більше ніде! — з деяким хвилюванням сказав Карамазов.— От хоч убий мене! Я не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх — навіть найбільших моїх ворогів — буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю: у кожного, ба навіть у суворих і злих з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.
— Може,'ти перебільшуєш? Невже таки в кожного?
— Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа 13і в ній ховати перш за все очі... Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір, і саме в очах ховається Богоматір.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати свої губи. З звичайної психічно нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі Дніпрових вод.
— Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? — спитала Аглая.
— Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убита людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покорити мене в один момент... навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.
— І так із тобою завжди бувало?
— Ні ,— сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі— Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене, і для мене не було ближніх.
Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою
ДОЛОНЮс
— Так-от,— сказала вона,— єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша — велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розумуй від серця, друга — тільки від розуму... Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?
— Ти вже почала сумніватись у мені? — спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.
— Нічого подібного! 1— знову впевнено відзначила Аглая.— Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що,твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть, і ти здібний зненавидіти своїх ближніх... Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря...
— Так то ж,— вирвалось несподівано Карамазову,— во ім’я великої ддеї.
— А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження тврєї нації?
— Звичайно, захоплює,— непевним голосом сказав він.— Але...
— Без усяких «але»,— рішуче одрубала Аглая.— Щось одне: або це ідея, або це нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював своїх ближніх.
Карамазов раптом зареготав.
— І справді,— сказав він,— мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й я сам. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.
— Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович,— це так. Але Щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.
— А то навіть,— продовжував він говорити,— здається іноді, що сама ненависть мусить носити в собі Богоматір»
— Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси,
— Так і я полемізую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже відомо — є найбільша любов. І значить справжня ненависть — це є прекрасна людська усмішка.
— Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависті і, значить, до мужнього вчинку.
— Цілком справедливо! — погодився Карамазов.— Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі, і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.
— Яким же це чином?
— А таким чином, що супутником справжньої ненависті є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.
Аглая ще ближче підійшла до кручі.
— Я гадаю,— сказала вона, що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.
— Хто його знає,— надтріснутим голосом сказав Карамазов,,— Можливо, я й помиляюсь.