Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною: він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя — і плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.
— Ти, друже, безперечно, помиляєшся,— сказала вона.— Ти глибоко помиляєшся.
— Ти говориш про Богоматір?
• 1— Я говорю про тебе... Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити непевненість. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.
Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї
— Так от, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість,— сказала вона й положила свою руку на його голову.
Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки* Десь ревів пароплав, і дале-, ко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз у раз фуркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння.
— Так,— раптом промовив Дмитрій»— Хто хоче бути вольовою людйною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов» Я не можу ке по.бороти, бо майбутнє за моєю молодою надією 14і за моїм молодим класом.
Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з «якимось там» класом.
— Я іноді буквально задихаюсь од щастя,— говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовності.— Темні сторони нашої дійсності тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, тОі.. як усе-таки весело жити «на етом свєтє, господа»... Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заяложене слово «прогрес». Прогрес — це ж по суті якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.
— Але ти говориш зовсім як учень першої групи,— сказала . Аглая.
— Цілком справедливо! — гаряче підхопив Дмитрій.-^- Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки...
— І витягувати з архіву старі гасла?
— А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки, хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано: «прогрес».
— Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес — це для неї абстракція.
— Цілком погоджуюсь,— сказав Карамазов.— Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.
— З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогре-сист,— кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.
— Ти мені робиш багато честі своєю заявою.
— МиІГетепІ:,— промовила дівчина.— Оп пе ѵоіХраз іош 1е§ ]оиг§ ип таіайе сотше ѵош еіез *.
— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрій.
— Боже борони,— сказала Аглая.— Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого — плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.
— Ну от, знову стара історія,— незадоволено промовив Карамазов.— Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені роз’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації — це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві* й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.
— Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая і, зробивши із долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився — йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її вплив на свій світогляд.
— А Вовчик не зовсім поганий співбесідник,— підходячи, сказала тьотя Клава.— І виявляється... зовсім не комунар.
— Дозвольте,— заметушився лінгвіст.— Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?
— Не турбуйтесь! — сказала Аглая.— Знаємо... і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.
— Цебто ти хочеш сказати,— промовив Карамазов,— що тьотя Клава мене образила?
— Ми хочемо сказати,— кинула Аглая,— що комуністи, хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні... Ну, словом, світорозуміння їхнє — можна напешо твердити — не сягає далі Чемберлена 15з моноклем і чергової партячейки..* Правда, цікавляться ще китайськими справами.
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії* Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невипадкове нахабство.
Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву» Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:
— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.
— Чому це? — спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.
— Я так хочу! — сказав Карамазов.— Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
— Згоду я даю,— сказав він.— Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?
— Це питання і мене дуже цікавить.
— Цебто ти теж нічого не знаєш? — спитав здивований лінгвіст.
— Стільки знаю, скільки й ти.
— Дивно. Коли хочеш загадково. їй-бо... Ти як гадаєш?
— Я «еж так думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.
— Це мені, їй-богу, подобається! — скрикнув із задоволенням лінгвіст.— Чому не зробити з звичайної випадковості зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.
— Ти, я бачу, починаєш філософствувати,— усміхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик звичайно не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.
— А втім,— промовив він,— я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак у тебе зовсім непоганий.
— Ти не задоволений тьотьою Клавою?
— Боже борони. Навпаки, з тьотьою Клавою безперечно краще зв’язатися... Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.