Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.
...Коли вони сходили на свій ганок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.
V
На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев'яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмйтрію, кинув:
— 5$ гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?
— Як же тут дивитись,— сказав Карамазов.— Очевидно, краще не придумаєш.
Він,, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже й погана, ш,об одмовитись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись — це ж не город і не осіння пора.
— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці,
— І ке думаю замислюватись,— ще раз збрехав Карамазов 'ізробив -декілька нервових кроків по кімнаті.
Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Якже розуміти цей несподіваний біль?
В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.
— Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? — спитала вона.
— Очевидно, котлети й пюре з сметаною,— поспішно відповів Дмитрій.
Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він, чи й справді серйозно говорить.
— Чого ти витріщила на мене очі? — сказав Карамазов.— Я жтобі говорю: котлети й пюре з сметаною.
— А я тобі говорю,— промовила Ганна,— що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.
— А я от що говорю,— сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю,— що ви й сьогодні — я бачу — полаєтесь...
Це чортзна-що — не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всміхнувся йпростягнув свою руку лінгвістові.
— Дякую, друже 7за правду-матку і прошу пробачення,— сказав він.— Дякуй і ти, моя мила Ганнусю... Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?
— Ти, будь ласка, не лайся,— пробурмотів товариш Вовчик.
— Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.
— Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?
— Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре з сметаною.
Ганна зірвалась з свого місця і підійшла до столу.
— Дімі! — сказала вона з розпукою,— Ну, навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
— Ах, Боже мій, яка трагедія! — поглузував Дмитрій.
Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав
руками.
— Слухай, друже...— ледве вимовив він від хвилювання,— Я... я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я... таки донесу на тебе в... контрольну комісію.
Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очима.
— Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? — спитав Дмитрій.— Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось нарешті на всі сто п’ятдесят мільйонів будівників соціалізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарешті, в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.
— Дімі,— сказала Ганна,— ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, до якої належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.
— Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’-ячейці?
— Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.
Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон
дружини вплинув на нього, чи щось інше.
— Я ще раз прошу у вас пробачення,— сказав він.— Я й справді трохи погарячився.
— Значить, ти визнаєш, що Ганна має раці*(; стримувати тебе?
Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть
прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
— Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?
— Нічого особливого, Ганнусю,— спокійно й серйозно промовив Карамазов.— Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлети? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми нарешті боїмось виносити гірку правду на люди (хоч її люди й без нас знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?
— Ну, це вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла,— сказав лінгвіст.— У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.
— І я думаю,— кинула Ганна,— що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?
Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.
— Я слухаю! — сказала вона.— Ви мене кликали?
— Що ви слухаєте? — надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій.— Невже ви не вмієте говорити людською мовою.
Служка мовчки подивилась на свого хазяїна. Її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спеціального призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись зі свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.
— Я на неї спокійно не можу дивитись,— промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях.— Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь кудись бігти скаженим бігом.
— Тобі, Дімі, треба лікуватись,— сказала Ганна.— Ти хворий, Дімі!
— Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! — зітхнув Карамазов.— Справа от у чому: іноді біжиш — і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а «в і н» стоїть і вилупив на тебе баньки... Я говорю, Ганнусько, про наше чорне піаніно... про те, що в Харкові. Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся. І бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого немає, Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганну сько, спросоння страшенно мамулувата.
— ї ти серйозно ві^иш, що ця істота живе в піаніно? — спитав товариш Вовчик.
— їй-богу, не знаю! — якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов.— Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.
— Тобі й справді лікуватись треба,— сказав товариш Вовчик.
— І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! їй-богу, чудаки! — Карамазов подивився на свого приятеля і несподівано зареготав.— Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.