Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далі: він опозиціонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозиціонерами, бо події вони прийняли крізь призму своєї романтичної уяви про світ. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.
— Ну, це вже ти чула від самого Дмитрія,— сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новітньої карамазов-щини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.
— Нічого я від нього не чула,— сухо промовила Аглая і продовжувала.— Отже, маємо, безперечно^ здібного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною і що можна підкупити щирістю й використати на всі сто відсотків. Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх рона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він пішов на смерть — і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міща-нина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях до світового прогресу і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму.
— Але це до нашої справи, здається, не має ніякого відношення? — обережно вставив товариш Вовчик.
— Чи не боїшся ти, що нас хтось підслухає? — з*язвила Аглая.— Тоді я буду мовчати.
— Будь ласка,— здвигнув плечима лінгвіст.— Чого мені боятися, коли я цілком радянська людина, і всі це добре знають. Що я не люблю політики, так це зовсім інша справа.
— Ти, здається, не любиш і філософії?
— Це все одно.
— Ну, так тоді я продовжую, бо це якраз і йде до справи. Словом, Дмитрій Карамазов і Дмитрії Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь роздоріжжі. І от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу з зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо вони шукали парикмахерські перпетуум мобіле: шукали такого становища, коли й вівці залишаються цілі й вовки не почувають голоду. Коротко кажучи, ці недоучки остаточно заплутались і таким чином прийшли до душевної кризи. Ці Карамазови забули, що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й талановиті) не здібні бути оформителями й творцями нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціативи й навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Це запальні Діцгени 18, що їх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси. Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революції, хоче таки розв’язувати проблеми універсального значення, але він їх розв’язує в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі своїх недоношених уявлень про картину світу, і тому послідовно мусить прийти до розбитого корита.
— І все-таки я не розумію, до чого це ти говориш? — знову вставив товариш Вовчик.
— Зараз буде ясно,— сказала Аглая й запалила нову папіроску.
— Отже, я говорила про Карамазова, як про певний тип нашого часу. Дмитрій теж належить до цього типу. Але, як відомо, правил немає без винятків, і не всі Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрій випадково найшов собі од-душину в другорядній, на його погляд, ідеї відродження його молодої нації, і ця оддушина може спасти його. Йому тільки потрібний добрий пастир, і такого пастиря він уже відчув у мені. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але все одно той факт, що я з першої зустрічі почала активно й цілком щиро підтримувати його захоплення новими ідеями,— один цей факт не міг не положити глибокого відбитку на його вразливу душу, і він закохався, як може закохатись тільки нестриманий романтик. Я це вже провірила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.
— Ти вже скінчила? — зітхнув із полегшенням товариш Вовчик.
— Скінчила.
— І все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш і трохи подібна до того ж Дмитрія.
— Відкіля ж це видно? — всміхнулась Аглая.
— А хоч би відтіля, що ти надто вже просто говориш про кохання, ніби справа йде про якусь купівлю чи то продаж. Якось чи то надумано, чи то навіть меркантильно все це...
— А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Ні, друже, в наш вік можна кохати справжнім коханням тільки тоді, коли це кохання підігрівається полум’ям соціальної ідеї.
— Тоді мені буквально не зрозуміло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.
— А чому не припустити, що мені душно на своїй вітчизні? — загадково посміхнулась Аглая.— В таких випадках можна зробитись навіть киргизом тощо... коли в Киргизії є од-душина.
Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.
— А все-таки, коли правду говорити,— сказав він,— нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика. І відсутність усякої ясності... Ти часом не комуністка?
Аглая засміялась., їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити з своєю КП(б)У.
— Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити,— стривоженим голосом сказав лінгвіст.
— Ти одмовляєшся? — усміхнулась Аглая.— Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.
Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:
— Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?
— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?
— Звичайно.
— А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?
— Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде... І потім мені дуже обридли ці фокуси.
— Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?
— Звичайно.
— Ну, тоді я обов’язково не вийду.
— А я тоді з тобою й говорити не схочу,— обурився товариш Вовчик.— І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.
Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?
— Проте, ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую,— сказала вона.
Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці... Словом, до побачення!
Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина^ а з другого — якась вже необережна і одверта до безумства»).
— Таке слово я вже дав Аглаї,— незадоволено сказав лінгвіст.