— А друга,— продовжувала тьотя Клава,— я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.
Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» — приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати... та й прийшло воно зовсім випадково.
Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку, й трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.
— О, баядерка!..— наспівувала вона, наближаючись до дверей.
На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув. обидві руки:
— А... я дуже радий! — сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лингвістові.
*
О, рудні, ваше свято. Вітайте жебрака,
Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.
Цегельні, цукроварні Хапайте неба смак — Ківші несу з броварні І блискавку-маяк.
Родився я у клуні,
В степах мантачив сміх, Виховувався в буйних Просторах золотих.
Але колись заводи Покликали міцніш,
І я в лани, городи Встромив забуття ніж.
Поручкався з телицею, Коню, волам вклонивсь І до заліза й криці Хлопчиськом покотивсь.
І дні піщли за днями, Себе я гартував, Відкрились інші брами, Інакше заспівав.
Тепер іду новітній,
І лине буйний спів.
Я вам, заводи рідні, Несу вінок з огнів.
О, рудні, ваше свято, Вітайте жебрака,
Приніс вам слово-злато Яскравого Франка»
ШВЕЦЬ ПРАЦЮЄ
Цок! Цок! по цвяшках На підошві стежки дві —
Це я вам —
Чобітки.
Не дивіться, що я плюну, Розітру, як скло блищить.
Ах, який, який я юний В цю веселу мить.
Аж по лікоть голі руки:
Праця в хаті, а важка...
Цитьте, йдуть до мене з бруку... Цок-цок по цвяшках!
Пальці правої в живиці —
Сучу дратву я, шарпак,
Але очі — зоряниці,
А на серці — мак.
Віск пролинув Раз і... два...
І зігнув я знову спину —
Пара буде ще нова.
Шило в шкіру зашилив я,
Дратва шиє, шаркотить,
Шашель в шварі... Шив я, шив я, Швидко в шевні все біжить.
Раз-два! Раз-два!
Пара буде ще нова!
На колодці маю чобіт.
Прошу тих, хто з смаком робить, А я знову дратву в руки,
Потім цвях, а далі... стуки...
Цок-цок! по цвяшках На підошві стежки дві —
Це я вам —
Чобітки...
КЛАВІАТУРТЕ
Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте!
Шукайте метрополію свідомого життя.
Собака почуває проміння сонця, а ти — о чоловіче — ти знаєш блиск
байдужих зор?
Кінцеві межі кучугурять і вишкіряються з пітьми, а там нікчемність: атом-нуль ...Куди це вітер так війнув
з пітьми?
Пустіть по тирсі Арімана 1свій гострий нюх!
Пізнайте все в віках і над віками.
Майдани в марності загрузли —
у калюжах
...не мітингуйте мій патос!
Бреде слизька і мрячна осінь.
Ми чули-бачили і вибухи, і морок — чи то сузір’я мріяли в снігах, коли по рейках тихих семафорів пливла зелена
фантазійна
путь?
А сьогодні ваше ізмарагдове слово — на чорта?
На чорта, коли нема молитви?
Кінь непідкований — негідний,
кінь непідкований по брукові не побіжить,
а ми хочемо —
без межі, д’ех — без межі!
Молимося тобі, невідомість минулого,
сучасного і майбутнього.
Молимося мудрості і віку, і секунді. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва-жага все-всепізнання
Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте!
В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК
Поема
Красномовного мудреця Бояна
в хуртовину
промайнула
тінь.
І обіжно на подій екрані фуркнув люкс.
І читали:
Степи Залізняка 1 і Гонти 2, а на зорі — гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокий біля твоїх дверей.
Гляди ж, щоб думок анемона на релях не закурявила лист, бо тендітне досягнення гроно упаде на траурні ризи.
І молився я:
Отче наш — електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбутня сльоза.
Твоя напруженість воліє на патлах буйних днів провести лабіринти смаку.
Да святиться твоє ім’я.
Да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — в заводі.
І глузували над святим святих, і в сміх
підмішували кал.
Вони не знали тих доріжок І шлях той бурьовий, що нас виховував тримати руху стяг, їх розуміння, що порожній у діжці звук.
їх приборкала тирса, поле і шелести журби, а клуні рип колись повісив життя їх на снопи.
І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте, посолодимо сучасний мент. Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат 3.
А я (я не покину ранок!) і ваших і своїх дітей уберу у віяло фазана і поведу в майбутнє.
1
А вчора степ шумів...
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостей троглодитного віку.
Тулились до будинків примари переляку, десь скавучав собака, а потім вив на хмари.
Було небо повне, як вагітна сіроока дівчина. Але була виснажена душа — кинемо її знову в лабети...
Ша!..
Серце моє, де ти?
Прив’язане на нитку
і мусиш під’агатити кров?
Невже воли і корови кізяками нагодують їх?
Невже мукання золотої телиці вартує ударів по ковадлові?
Ні! «Сила солому ломить», а їхня воля
за гратами біляозерного виховання.
Ах, я знаю цю в’язницю.
У ній і мені — атому мільйоноголового тіла
було гарно гріться
на комині з жеврівшими колоссями.
Я згадую: волошкова тиша, дзвіночки в вербах шарудять похило, а легіт припоясав межі, розпустивши бузкові крила.
Іржали десь на луках коні, і так боязко було кинути голосівку... Хотілось забрести до самих фараонів і дмухати на нетутешню музику.