Все це я знаю... Має насолоду і пелюшковий сморід.
І от на годину
у ланцюжку чоловічого життя ви маєте ще раз посьорбати отрути.
А я, як лаврик,
покину сад улітку під морозом своїм зраненим оком.
Хай! Я почекаю!
І брук мій — у глушінь, майдани
притаяться...
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про іншу перемогу, про авіо часи...
2
І буде так — я вмить скричу:
Гей, ігросторніш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсності
казки утопістів...
Я не схотів бути Па-де Кале 4і Ла-Маншеіѵ і роздирати землю.
Я хочу нести вісті з берегів електричного царства.
Але я — не Гастів 6, не Маяковський, не Єсєнін, я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?
Я буду уїдливою нянькою біля вас,
бо ви розіб’єте коштовні вази, і будемо укупі плакати ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я — це фуга!
Во ім'я ваших —
Отця і Сина, і Святого Духа —
Я — ми.
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі, тільки моє засмажене обличчя.
Це — не наруга — це сердешна порада, бо мені вклоняються не лишень Дніпрові русалки, але й океанські наяди...
Хто міжпланетних мрій таємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці-землі в троянди уквітчаю, а кров
і бризки мозку під мечами перетворю в вино й желе.
А фаворити мої — бурі гієні очі попечуть, і потечуть часів Адама ріки...
Ах, швидкувати б, заарканити цю мить!
З
Степ замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу. І в цій мовчанці . ховаються зорі далекого-близького і трагедія сучасності.
Вулиці примружили єхидні очі і вийшов, вчорашній, тужу з приватною ініціативою в кишені. Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене... Ну і що ж — не повернеться Мойсей у Єгипет, а сьогоднішній Прометей 7умовно —
неприковано-прикований.
Одно зусилля в зусиллях вікових — і вільний заспіває вільним.
А місто і степи шпалерами пропустять уїдливих пророків до арки на тріумф.
Сплете вінки історія
з фіалок-сміхострумок, і уквітчає шлях.
Вона ж примусила іти
в прийдешнє.
Вона ж поклала колючок, бар’єри і паркани.
Вона! Це все вона!
І я, коли бракує палу, сітчаю розумом
всесвіт
життя.
І глум, плювки приймаю доброхітно — офіра це...
Ах, карнавальте свої оселі і огадючте оазу міст, я все ж упертий, хоч невеселий і неосяжний бажання плац.
Іду похмурий в крицевих дзвонах, розтаборився по всій землі... бори в задумі... ідуть колони... бори — колони...
То я іду.
по логаритмах —
бо вічний
ДУХ
мій.
4
І в цю хвилину вашого розгнузданого свята стою біля машини і слухаю пісню безмежності.
В руках румпель — веду корабель машинізації.
І повернути землю вже маю твердь.
0 Архімеде 8!
Твоя сива голова прострілена сяйвом.
Нащадок прадідів великих вже скрикнув —
Еврика!
1 із провалля літ нова Америка,
Месія і Колумб 9.
То —
Колектив, заліза міць і я.
І на минулого полову — притьмом беркут — огня.
Цього і досить.
А там, помалу, в реп’яхах, в мамуловатому коші хтось прогримить —
Т овариші!
І табуни проколе мрія і глузд творіння.
І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь і б’ється у бекёт з погрозами пожеж — і я бреду і ти бредеш вперед.
5
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стягу зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття.
І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?
Я почуваю, як мої плечі піднімаються у височінь.
Япроростаю мудрістю, величністю природи.
І не вам, льокаям склизької жабиної
пристрасті,
зупинити мене!
Явже бреду по мрійній вогкості, по асфальтах прийдешнього.
Океани запінили береги і мелодійно музиканять повітря.
Обшир — до Оріона І0!
В моїх грудях товпиться легкоморозний цвіт осінньої турботи.
Мурашки золотої радості плазують по спині.
ї всюди бачу я електрики блискучі очі.
І всюди чую я
прелюдію машин до людського життя. А Україна, всесвіт — в купелі боротьби, і біля них — матуся неминучість.
Так крок кривавий тисячоліття свою одміряє добу.
Зітхне так легко людскість, і під березами незгод опороситься немовлям.
Але ще довго буде степ ревти.
Язнаю це.
Не раз іще гостей
з звіриними очима, що гірше татарви часів перегорівших, чекатиму до себе.
Хай буде так! — інакше і не можна... А я в той час у електричний вік ступатиму поволі і в електричний вік — прийду...
...На димарях похмурого завода
і на полях, в шматках крові — читаю, заповіт.
ПАМФЛЕТИ
тт
Випускаючи другу серію памфлетів, ми вважаємо за потрібне й на цей раз попрохати пробачення у читача: і тут не все буде зрозумілим для нього.
Але чого ж ми поспішаємо з виданням цієї брошури?
Тому, шановний читачу, що життя не чекає на нас. Ті ідеї, що ми їх кинули у своїй першій серії памфлетів («Камо грядеши», вид. «Книгоспілка», 1925 р.), шукають собі підтримки. Отже, той, хто стежив за літературною дискусією минулого року, очевидно, зрозуміє нас. Більше того, він мусить пробачити нам гостроту в виразах, бо, коли розв’язується майбутнє молодого мистецтва, сентиментальності нема місця.
В нашій брошурі зібрано ті статті, що ми їх на протязі останнього місяця 1925 року надрукували в додаткові до газети «Вісті» — «Культура і побут» і того ж року в журналі «Червоний шлях». Памфлет на брошурку В. Поліщука 1 ми подаємо додатком, бо «етюди» цього нашого опонента треба розцінювати тільки як звичайнісінький вибрик... може, і милого, але в усякому разі несерйозного супротивника.
Таким чином, «ахтанабіля сучасності» ти, шановний читачу, прийми від нас, як веселий дотеп для розваги після обіду. Що ж до решти нашої роботи, то просимо тебе добре обміркувати її. І коли ти переконаєшся, що ми в основному стоїмо на правдивому шляху,— неси наші мислі в найглухіші закутки республіки і всюди підтримуй нас. Тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу «хохландію» на великий історичний тракт.