Хай ще раз пробачить нам тов. Дорошкевич, але в таких спробах ми відчуваємо запах чарівного яблучка з «пятнишком» з кошика хоч і прекрасної, але далекої і неможливої Лізи Ка-літіної ' 6о Конкретніш: все це аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свою родословну від тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час стежить за диригентською паличкою російського «діда-шестидесятника».
Життя ускладнюється. Треба шукати інших паралелей, порівнянь, аналогій. Справа в тому, що ми не лідемо на альянс із грінченківщиною 77. Ми, як і пролетаріат, ведемо свою родословну від Куліша, від великого «третього стану». З потенціальним буржуа ми нічого не маємо спільного. Вузькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо.
.Тов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашого письменства, бо він грубо підійшов до системи надбудов. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин-різночинець — селянин-робітник. Буває і так: дворянин, а потім Шевченко. Де ж подівся Винниченко? Очевидно, в еміграції.
Тов. Дорошкевич, виправдовуючи безграмотність нашого письменника, який не здібний розібратися в психологічній Європі, тим самим і своїм великим авторитетом пропагує так званий масовізм. Оскільки ж ця «червона» халтура виходить під натиском ідеології зі столипінського «отруба», ми зі спокійною совістю беремо цитату з Тугенхольда :
«Декаданс — то є всезростаюча перепродукція митців: колосальні виставки, ринки картин, де справжні твори мистецтва губляться в цілому морі бур’яну, незлічимий натовп наслідувачів, цих верескливих поросят, які з нена-жерством накидаються на кожного більшого митця, за-ялозюють і призводять до асбурду кожну велику ідею, нарешті, декаданс є повним розривом між народом і мистецькою культурою, між публікою і митцями. Але всі ці симптоми свідчать не так про занепад мистецтва, як про смерки нашої культури».
Всі ці ознаки ми бачимо й тепер у себе. Декаданс дійшов своєї кульмінації. Ми б’ємо тривогу й заявляємо:
— Той клас, що дав геніальних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-менш талановитих митців. Вергілій прийде.,. можливо, й тепер із провінції,можливо, й тепер не один» Він не був навіть за сторожа в університеті св. Володимира, але він (коли це вже буде дійсно він!) одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва, 3 його приходом буде нанесено страшний, смертельний удар культурному епІГОНІЗМОВІо
— Фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Так-от, останнє питання»
ФОРМАЛІЗМ?
Да, у нас нет литературы! 79«Вот прекрасної Вот новость!» — слышу я тысячу голосов в ответ на мою дерзкую выходку. «А наши журналы, подвизающиеся на ловитве европейского просвещения? А наши альманахи, наполненные гениальными отрывками из недоконченных поэм, драм, фантазий, а наши библиотеки, битком набитые многими тысячами книг российского сочинения, а наши Гомеры, Шекспиры, Гете, Вальтер Скотты 8и, Шиллеры 81, Бальзаки 82, Корнели 83, Мольеры, Аристофаны 84? Разве мы не имели Ломоносова 8, Хераскова 86,
/ Державина 8/, Богдановича 88, Петрова 89, Дмитриева 90,
Карамзина 91, Крылова, Батюшкова 92, Жуковского 93, Пушкина, Баратынского 91и пр., и пр. А что вы на это
скажете?» — А вот что, милостивые государи, хотя я и не имею чести быть бароном, но у меня есть своя фантазия, вследствие которой я упорно держусь той роковой мысли, что несмотря... (йде величезний період) на все это: у нас нет литературы.
Виссарион Белинский («Литературные мечтания»)
— «Єй чорту», як все це обридло! Іноді сидиш і думаєш: «І справді, чи не толочиш ти води в ступі?». І така тебе візьме розпука, хоч лягай живим у домовину. Тільки спортсменське «ану» й визове: «Ану, докажи, що й ти маєш деяку енергію, ану, докажи, що й ти здібний вірити й не зраджувати
своїх переконань. Ану!»»
Заздримо тобі, «неістовий Віссаріоне... бо не було в твій час «опоязівців» 95. Повір нам — і ти був би формалістом» І справді: маючи за спиною таку блискучу плеяду письменників, ти твердив: «нет литературы». Ми не діждались і поганеньких Пушкіних... а скажи ти свою «фантазію» в наші дні? Ну? Тов, Пилипенко «пропише тобі таку іжицю», що й в домовину не потрапиш!
'Як? Літератури, кажеш, «нет»? Ах ти «макроман», ах ти маніак... формаліст нещасненький!
Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5 «Плужа-нина» 9ь)сс, шкода тільки, що їхня лайка гола й порожня і нас зовсім не переконує.
Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у формалізмі; знову ж таки з заялозеної демагогії чи з нерозуміння цього терміну?
Проте, обидва припущення «кращі»: коли ми маємо справу з першим, то їм це не робить честі, коли ж справа йде про друге.». то й це їм не робить честі.
Отже, треба зробити таку середню: — чули, що єсть якийсь формалізм, що він визнає якусь ідеалістичну школу, що його сповідають якісь «опоязівці», що якісь «опоязівці», так би мовити, комусь «в опозиції». І ще чули, що «олімпійці» (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко взяв, нарешті, «олімпійців» у лапки) дуже-таки напирають на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати формалістами, тим паче, що й вони кричать: «нет литературы!».
Ідеолог масовізму так і пише:
«Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий виступає саме як формаліст) бився добре тов. Троцький».
Що Троцький «добре бився з формалістами» — це так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спитати.
— Як, «коли це було»? А «романтика вітаїзму»? Хіба це не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не... зеров-щина (наш лідер тоді ще не читав Зерова).
І тов. Пилипенко обгрунтовує:
— Так, мовляв, «кожен клас і його мистецтво проходять певний цикл розвитку: народження, задепад і смерть. «Замкнене коло». Але клас трудящих не матиме смерті. Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби не внаслідок революції, а органічним шляхом. Отже, тут «замкненого кола» немає, і не всі, значить, закони буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва пролетарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його понад класовою боротьбою»... він забув про... матеріалістичний світогляд і натомість ставить «вітаїзм».
Отже, покличемо як експерта здорову логіку й вияснимо, що ж по суті є ця тирада.
Ми вже не зупиняємось на «трудящих». Бо й справді: кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми знаємо різних трудящих: трудиться пролетаріат, але трудиться і багато іншого народу. Для селянської газети таке слово підходить, але для мистецької теорії — навряд.
Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: «трудящі не матимуть смерті». Бо й справді: це з теоретичного боку цілковитий нонсенс.
Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і характерні ляпсуси.
Тов. Пилипенко, очевидно, довго «ламав» голову над нашою «романтикою вітаїзму». Очевидно, не одну годину шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріалістичного світогляду. Але що ж він із себе видавив?
Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він форсить уже кілька місяців. '
І справді, навівши уривок з нашої брошури:
«Пролетарське мистецтво пройде етапи романтизму, реалізму і т. д. Це замкнене коло законів художнього розвитку», він тут же подає такого коментаря:
«Правда сплутана з брехнею. Кожен клас проходить цикл розвитку: народження, розквіт, занепад, смерть. «Замкнене коло». Але клас трудящих не матиме смерті».
Ми просимо читача вдуматись у ці дві цитати і сказати нам по-щирості: чи можна так поводитись зі своїм опонентом, як поводиться тов. Пилипенко, і чи не високомірно він ставився до своєї аудиторії: мовляв, все одно не втямлять.
Ми говоримо про закони художнього розвитку, а Пилипенко — про закони існування мистецтва в узькому значенні цих слів.
Ми говоримо про романтизм, реалізм, а Пилипенко про народження, розквіт, занепад і смерть.
Як бачите, наше «замкнене коло» нічого не має спільного з його «замкненим колом». Як бачите, це просто некрасиве поводження з матеріалом. Як бачите, це просто ставка на «дурачка».
Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про «народження», ні про «смерть», остільки ми не могли сказати й що «пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби внаслідок революції». Все це продукт гарячої фантазії тов. Пили-пенка.