Що ж, думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж «Українському економісті» 1Й. Але при чому тут Поліщук?
— Як при чому? «Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура?» От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й «машинізуємо життя».
Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки «гарячий воїн» і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.
— Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що українське місто — це українська культура?
— Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустимо, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город — це вже.не російська культура.
Перехід таких відомих артистів, як Петіпа 19, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.
Але «ахтанабіль» сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова«лягнувши» його ніжкою... через кордон.
В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров'ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».
Отже, такі недалекі розмови нагадують, нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яце, «ми тебе не хочемо підозрювати в цьому»), і в наші ділові будні розраховані куркам на сміх... і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.
Словом, «енергетику України», що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з ісданськими вітряками. І коли хто-небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого «автора», то хай ще послухає такого пустодзвону:
«Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії».
В чому річ? Як це «спиратися»? Що має на увазі «сельдяной буян»? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:
«Українська культура, нового часу повинна бути не польовою, а індустріальною».
Ви питаєте навіщо?.. Та треба ж форс ну ти «неохатянсь-кою»... чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж «пущати» словечки високого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така «сторія»: вся голосна завірюха про «індустрію, машинізацію та енергетику» зводиться до того, що треба... «віддати частку свого творчого хисту шахтареві» та «змальовувати'цукроварні». Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, «Черняв-ський 21, Винниченко, Черкасенко 22писали про робітника?».
Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов — пшик... у квадраті «пшик х= А; значить, А 2».
І коли потім «гарячий воїн» галасує, що «волошкові поети щезнуть незабаром», то ми його «яхидно» запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про «Косинку, Осьмачку 23й навіть Тичину», які стоять тобі Іна дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) «волошками» («Дума про Бармашиху» 24та різні «Жита»), але то він, бачите, писав «свідомо, зрідка, для менту». 4'Словом, «дайош» «Нову Асканію» і «майовий дощик із божого неба»! 25
Ая-я-я-я-я-я! І це пише та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!
Такі от двоє перших завдань. На цьому ми власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє «завдання» ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого нема розділу (так би мовити, «красне» слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової 26розвідки.
III
Далі йде «полемічний» екскурс у сучасність. Тут верлібрист «криє» Хвильового, Зерова й Дорошкевича. «Криє» — треба віддати йому справедливість — добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, «що ж то за передовий Зеров». Бо ж форсити сйоєю задрипанською поінформованістю — це ще не є доказ. А задрипанки от де: «на чолі Європи стоять не неокласики, а верлібристи». Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати:
— На чолі сучасної поетичної Європи стоїть поетичне (віршоване) бездоріжжя. Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у «неохатянських» «смислах») — значить страждати на епігонізм... чи то пак на «ахтанабіля». Наш «сельдяной буян», не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і досі користується старими російськими джерелами.
Отже, «приятелю милий», покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається «азіатський ренесанс»? Добре! Але ж не форси своєю малокультуриістю. Тебе посилала Наркомосвіта в Європу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним, оком, не вподобляйся «петербурзькому писареві» із відомої тобі п’єси 27, який думав, що на провінції «вопче нет абразованих людей».
Коли Зеров не хоче визнавати твоєї «поетики» (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Європу (це ти й сам визнав), в той же час не «слинить» неокласики. І коли ти кажеш, що «єгиптяни не копіювали, а організовували природу», то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претензійними формулами, то це буде так:
Єгипетська культура — А; Поліщук — В; поетичний твір — С; поліщуківський верлібр — Д. Отже, й маємо:
А : В = С гД.
Взагалі, треба сказати, що «філософ із головою хлопчика» не стільки «наливає», скільки не розуміє. Бо всю його «вченість» обмежено тим же таки «петроградським писарем».
«Як би я не любив корінфського ордеНа в архітектурі 28,— пише Поліщук,— але я не стану проповідувати, що всеукраїнський «ПалаЦ праці», де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували інакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу».
Перш за все, не ордеРа, а ордеНа, цебто стилю, бо «ордеР» тут звучить чистісінько, як «ахтанабіль». Чи, може, «палкий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі агёепі еїс.) згадав того ордеРа, що «за %90 з лишкою годин»? Все можливо! Але що ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його, як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відома: колони (оці саме ордеРи... чи то пак ордеНи) і корінфські й ассірійські еіс. не завжди будувалися для цяцькування. Коли ж справа йде про якийсь новий архітектурний стиль, то треба поговорити з архітекторами й інформувати нас конкретніш, «матеріалістичною мовою», бо ми можемо подумати, що «сельдяной буян» чув тільки одним
вухом про архітектуру. Бо і справді, хоч як розпинається наш «учений» автор, але ми все-таки не задоволені з залізобетонних «конструкцій» харківського горкомхоза, бо вони свідчать тільки про нашу архітектурну малописьменність.
ї тому, коли Поліщук меле щось про «Червоний плуг», ТО'ми гадаємо, що це просто бажання найти собі прихильників. Можливо, в Данії і потрібні письменники з розрахунком одног© на кожні 200 чоловік. Але навіщо ж тоді воювати з «волошками»? Словом, «другорядні твори нам потрібні, бо першим сортом не охопити всього життя». Шкода тільки, що на цей «перший сорт» нема Козьми Пруткова 20. А втім, коли Поліщук уважає свої поеми за «перший сорт», то чому ж: можна тоді мати і «другорядні твори».
* * *
Як вам це подобається? Га? Але перепрошуємо: і ще розі зсгірїшп — «єфремівське саморекламство» 30. Розі зсгіршт тому, що*.. вибачте!., ніяково присвячувати цілий розділ: позапартійний лає, а комуніст*., як би сказати це... ну, як би це сказати... «захищає»... ох!... ах!., академіка.