4 Колись в своїй «Истории русской общественной мысли» Плеханов так писав 73: «Треба пам’ятати, що Лессінг 74зробив літературну реформу за прикладом літературних ідеологів третього стану. Завдяки цьому, його протест проти французоманів не був протестом проти «освободительных» французьких ідей». Наш протест проти москвоманії (про це ми ще будемо писати й далі) не є протест проти московських ідей революційного більшовизму, не є здача революційних позицій і — «націоналістичні вибрики», як заявляє критична дешовка, це є протест, висловлюючись фігурально, проти французького псевдокласицизму, це є гамбурзька драматургія. Ми теж надзвичайно високо ставимо свого Дідро-Леніна. Але ми хочемо вжити тих революційних методів, що з них скористались Лессінг і Бєлінський. Російська література була для нас «лучом света в темном царстве» 75. Ми вміли плакати над «Грозою», вміли мріяти в «Литературных мечтаниях», уміли відчути, як «сміється море» в зіницях «зеленоокої Мальви» 7б, уміли пізнавати глибину достоєвських психоаналізів, відчути розмах «Войны и мира» 77і здригнутись, коли била «кал ату ш к а» нічного сторожа в «Вишневом саду» 78. Ми знаємо, що таке російська література, і нам до болю образливо за неї, що її сьогодні захищають столоначальники.
Але дозвольте ж сьогодні, коли гряде новий час нової людини, підняти м’ятеж проти нашого колишнього бога, бо цей бог не відповідає духу епохи. Во ім’я російської молоді, во ім’я російського мистецтва, що буде творитись на території Московії,— і в ім’я його ми б’ємо на сполох. Велика російська література не здібна виховати сильну й здорову, цільну й залізну людину, що буде мати крицеві нерви і не полізе рачки від тих ідеалів, які спалахнули в осінній революції. Велика російська література не здібна підтримувати огонь надзвичайної віри в правду горожанських баталій, в неминучість приходу «далекої загірньої комуни». І коли московська молодь в силу важких традицій не може звільнитись від впливу свого мистецького минулого, то не тягніть в це ж болото (свідомо чи несвідомо) і наш молодняк. У нас теж були
традиції Але, по-перше, вони демократичніш!, по-друге, їхню-вагу не можна порівнювати 4з російським минулим. На «богоискательство» ми не страждаємо. Коли в Москві жахнулися «богохульства» «97», то у нас якась Гапка з задрипанок вже не повірить горобиної ночі небесному Ількові Колись Герцен 79писав, що «Чінгісхан» з телеграфами і електричними двигунами — неможливий». Наша молодь це добре знає* Отже, не заганяйте її в багно песимізму.
Стара західноєвропейська література ближче нашій молоді (навіть) ідеологічно» Тут відповідь ГОринцеві, який москво-фільствує своїми «товчками» і не розуміє, як наші ідеологічні починання можуть ке «виходити з політичного союзу з Моск- 1вою». Беремо конкретний приклад. Як підходив і описував' Бальзак в своїх «Ье§ раузаш» * селянина? Він перш за все розвінчав ідилічне уявлення про останнього, накреслив подібність його світосприймання до світосприймання буржуа, і потім він, як ніхто, намалював інтенсивність його протилюдських інстинктів, Приблизно те ж саме робив і Золя 80в своїй «Землі». Такий підхід, коли відкинути якісь бальзаківські реалістські симпатії, гідний навіть марксистського пера.
Що ж робить з тим же селянином російська література? Тургенев, наприклад’ в тих же 40-х роках дає свої «Записки охотника», в яких, як відомо, ідеалізує селянина і підносить його крізь призму свого ліберально-поміщицького світогляду. Те ж саме робили з ними і Григорович 81, і Златовратський. Навіть Чехов в своїх «Мужиках» 82не так вже зачепив народників, якце здалося Н, К. Михайловському. Звичайно, ми не збираємось обвинувачувати російських письменників. В цьому повинна тодішня соціально-економічна ситуація в Росії. Але це також і не значить, що бальзаківська ідеологія не ближча до нас за ідеологію Тургенева, Бальзак був представником ідеології творчого класу, от чому він рідніший нам народницьких оповідань хоч би того Л. Толстого. Останнього, до речі, дехто вважає за оптиміста, але це глибока помилка. Ми не помилились , кваліфікуючи московську літературу ' як песимістичну. Коли говорити парадоксально, то'толстовський оптимізм все-таки виходив з песимізму жидкобородого «богоискателя». Це той же липовий оптимізм, що його сконденсував Руссо в своїх надіях на «сільське населення» і які розвіяно було подіями Великої Французької революції.
Як бачите, навіть ідеологічно західноєвропейська література може бути нам ближчою. Нічого нам малювати котурнові постаті карамельних робітниць Даш, як це роблять московські пролетарські письменники, чи то котурнових «мужичків», як
це роблять попутники, перегинаючи Бальзака, так би мовити, в звіризмі, чи то опереткових більшовиків, яких малюють в міщанському закутку» Коли сучасні російські літератори в силу тих чи інших причин можуть зійти на правдивий шлях, то це зовсім не значить, що ми (не — ?) можемо вбити двох зайців: з одного боку, утворити справжнє мистецтво великої епохи, з другого — показати революційний путь російського Парнасу»
Для цього у нас є всі дані, вони витікають з тієї передпосил-ки, що ім’я її відродження. В цьому справедливому і природ-ньому юначому запалі нема й тіні «австрійської інтриги». І нема саме тому, що ми так далекі від неї, як ідея пролетарської революції від обмеженого націоналізму. Повірте нам, коли б ми вірили в ті ідеали, які проповідує нам Донцов,, то, будьте покійні, ми найшли б в собі мужність піти за них не в один «штаб Духоніна». Це не фанфаронство, не фразерство, а те почуття своєї людської гідності, яке керувало Рисакови-ми 83й Перовсышми.
Нове гасло, що його скеровано проти російської літерат]/ри, ми розуміємо як гасло здорового суперництва («соревнования») для двох націй і не як націй, а як революційних факторів. Коли ми боротьбу двох спортсменських команд не розцінюємо як боротьбу революції і контрреволюції, коли наше мистецтво вдалим ходом відродженського ферзя хоче дати московському «богоискателю» мат в три ходи, то це треба тільки вітати» В цьому національної гордості боятись нічого. Народне прислів’я так каже: «Навіть злидні без пихи не живуть». А Ленін з приводу цього в тій же статті, що її невдало цитує Юринець, от що говорив: «Ми повні почуття національної гордості 84, бо великоросійська нація теж утворила революційний клас, теж доказала, що вона здібна дати людськості великі зразки за соціалізм». Наш геніальний вождь ще раз запитував себе: «Чи чуже нам, великоросійським пролетаріям, почуття національної гордості?». І відповідав: «Звичайно, ні. Ми любимо свою мову, свою вітчизну. Ми пишаємось тим, що осередок великоросів видвинув Радищева, декабристів» еїс. Він не боявся так говорити, бо знав, що в «кожній національній культурі єсть соціалістичні елементи».
' Дозвольте ж і нам пишатись тим, що революційний і послідовніший з декабристів — Пестель 85— жив під південним сонцем України, що велику російську літературу робили наші Гоголі, Короленки 86, що перші полки, які підняли м’ятеж проти царату, були по національності наші, що історію боротьби трудящих записано не в тульській «Канаді», а на просторах України, де найменша оселя є сторінка із героїчного минулого, що і т. д., і т. п. Цього раніш не видно було — дозвольте, щоб його видно було і щоб ми могли пережит-те почуття національної гордості, яке відчував Ленін.
Хтось із російських критиків говорив, що якби Гоголь писав українською мовою, то це був би другий Данте. Ми гадаємо, і наші Драгоманови при інших умовах були б в пантеоні найкращих світових революціонерів. Дозвольте, нарешті, припустити, що при умові рішучого розв’язання національного питання навіть із Хвилі може вийти славетний комуністичний діяч. Український куркуль воістину страшна сила, але це нічого не доказує. В своїх «Естетичних замітках» Мерінг не сумнівався, що класична німецька література не залежала від побутових умов, бо вона не хотіла черпати свою силу в бюргерстві. Коли в XVIII столітті французький драматург Мерсьє 87зумів уже відрізнити буржуазію від пролетаріату і оспівати останнього саме тоді, коли й третій стан виступав як єдине ціле, і за грохотом Великої Французької революції ще не видно було «могильщика» капіталізму, то якою ж треба бути обмеженою людиною, щоб скоса поглядати на українське відродження і добачати в ньому тільки столипінський отруб.