Але згадує, що вже пора корови виганяти, і кличе:
— Ану-бо, хлопці, вставайте! Вже нерано.
І знову:
— Богородице Діво, радуйся,..
...Дєдушка вчора не поїхав на хутір, він сьогодні їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.
...Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свіжий вітрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкі чумацькі брови похмуро нависли, його брови задумались.
Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться віз, обіймають його сосни кострубаті, на північ похилились. Ходить по соснах ранковий вітер, вибігає із сосен ранковий вітер і летить на поле до гречки.
...Мовчить дєдушка...
Скоро-скоро одійде у вічність і не буде дєдушки на землі.
Тепер земля більшовицька...
...Проїхали ліс, виїхали в степ.
У степу манячить Велика Шведська Могила.
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
...Північний Кавказ...
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів’я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло — догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але... ти мене розумієш...
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
— Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугільї в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі.
Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.
Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
— Ну да — певний, і ну да — непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
— Ти нагадуєш мені жабу з геологічної еволюції, що мала голову з аршин.
По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо, чий запах — сосни, гірських тр^в чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
...Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло.
...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
— Сідай-но, ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула.
— Твоя?
— А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна... от...
(...Буває, в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів.)
— ...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання* Тільки тобіс Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є« І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті потрібно зупинитисЯсо« Так. Але подумай: стоїть неопоети-зований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло.
— Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
— Не хвилюйся, Маріє...
Марія грубо й чітко:
— Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
...Марія — крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції — тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер * і ще багато.
Вугіль розтанув^ Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Перед-кавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю.
...На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на Північнім, недалеко узгір’їв.
А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу 2. Іноді верхів’я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
— Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трегедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
— Ходім!
Марія погасила останню головню — і огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову
важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
...А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
...Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
їй було боляче.
...Ще думала, що кохання таке зелене, як трарневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.