Тоді дівчинка сказала:
— Ясестра мамина, у мене мами нема!
...Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий рік.
...А Новий рік — щастя.— У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання:
...Товаришка Шмідт сказала:
«Ви безпартійний?»
...О, красний, прекрасний цвет! Рабочій, рабства больше нет!..
А в фойє й досі говорили про те, як товаришеві Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз одпубліки,, і досі кричав Мамочка.
...Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав — по секрету — про-леткультівський поет. Були тости.
...Маруся верещала:
— Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпро-вірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу 27пачками... Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечорд. •...Товариш Огре захмелів.
Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: — Так, я п’яний. Але що в п’яного на язиці, те в тверезого на думці... Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
Товариш Пупишкін сказав:
— Совершенно правільно: ні сюди Микита ні туди Микита... Це участь інтелігенції... Ну, а як і мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити...
...А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
— Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім
подивилась на товариша Огре й задумалась.
...Дванадцята година.
Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер.
...Товариш Огре говорив:
— Так, я трохи п’яний і скажу: сіра осінь на моїй душі... А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах... а тепер боляче: знаєте — біла ворона...
Товариш Пупишкін говорив:
— Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє определяет сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.
Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
— Хороший самовар. Справжній тульський... Так що молодці, хлопці!
...Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
...— Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
...— Сіла?
— Сіла!
...Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
— Чого я задумався?
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла,, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.
...Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
«„Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо...
ФІНАЛ
...Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:
— От що: хочу новину сказати... Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..
Ви думаєте так: гу-у-у?..
Льоля сказала: ,
— Ну, да... Він чудово придумав. Скажи,
Альошо!..
Всі причаїлись, слухали.
...Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
— Коли паровик вилітає в далекий степ,
коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п...--у-у!
Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили.
Льоля фуркнула.
Всі фуркнули.
Товариш Пупишкін закричав:
— Скоріш ведіть його... він п’яний!..
Товариш Огре підвівся:
— Альошо, ходім додому...
Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
...Некрасивий карлик мовчав.
ЕПІЛОГ
До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер — шумували вулиці...
...І думалось, що савояри — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
...Далі шум стихав.
І' нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого
поселку.
З півдня на город насідав туман
...Товариш Огре й горбун інши поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зітхнув. Потім спитав:
— Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре'сказав:
— НІ
— А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро яумру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не'баі-чив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город,' знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
І спитав — трохи патетично — товариш Огре:
— Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
— Не знаю.
— А ягадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
...Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депо чути задумане шипіння.
...Над Тайгайським мостом — далекі — зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.
...Ішов Новий рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати -на воді, з воском і, як Світлана,— не весело на цілі довгі — короткі місяці.
...Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.
...Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.
Раптом із станції вилетів потяг.
...А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
— Гу-уі.
...Сказав товариш Огре:
— Альошо, у мене болить голова. Будь ласка,
подай графин.
Сказала Льоля:
— Води в графині нема. Хай набере з крана.
Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
...А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла
віолончель.
І знову чути були зажурну пісню з Бордо — з далекого города загоризонтної Франції.
Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік.
АРАБЕСКИIX. СЛОВО
.Город,
' ' Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти'на закинуті квартали, щоб побачити, японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні леденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я люблю Едпанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю й кохаю город не‘та&, як інші, тому що город — це Сервантес Сааведра-Мігуель ], тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжірських піратів. Тому що підходить до мене Марія й каже: