Подивився Нечипір на луки й не міг не продерти ще більшу дірку. Парувала ріка, а над нею скиглили чайки.
На покрівлі клуні цвірінькали горобці, і він згадав, як у дитинстві драв їх. Теж у клуні. Дядько у нього був, любив цю справу. Візьмуть лантухи, свічку й сірники — і під стріху. Горобці від світла зовсім дуріють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б’є по ньому великим кийком. Пищать горобці. А на завтра хоч лантух і в крові, зате на обід гарних засухарених горобців подають. Тоді він, пам’ятає, частенько в кутку плакав — шкода було пташину...
Нечипір повернувся й сказав:
— Мабуть, незручно лежати, друже?
Заворушився Кажан і якось жалібно прошепотів:
— Та що там говорити... Ех!
Дячок витер рукавом піт на чолі і скинув із себе снопи. Він подивився на селянина, що спокійною ходою пройшов повз клуню, і промовив:
— Може, хоч тепер підемо?
Але Кажан і зараз боявся вилазити. Тоді Нечипір сплюнув і поліз у кишеню по цигарку.
Біля розправи стояв гомін.
Підбіг до голови Банько Петренячий і закричав тоненьким голоском:
— Дядю, а якщо вони вискочуть із тієї вулиці, що на Олек-сієву леваду веде?.. Що тоді буде?
— А тобі яке діло? — сказав голова.
Хлопчик не зрозумів «дядю» й весело застрекотав: мовляв, він напевно знає, що «вони» саме відтіля вийдуть. Він не бачить, що селянський патріарх уже брови зводить докупи. І тільки тоді почав угомонятись, коли хтось із селян порадив голові:
— Та ви його паличкою! — порадив хтось і додав: — Ану-бо, вишкварок, додому гиля!
— Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам і не видно буде,— образився хлопчик.
— А воно й справді,— сказав один.
— Та й на самім ділі,— додав другий і звернувся до Ванька: — Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?
— Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить.
— Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омель-чиного тину та дивись на шлях. А як забачиш кого, то й подавай знак рукою.
Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки.
Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль.
— Про мене що? — сказав дід Кудря.— Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу.
— Жалько? — насів на діда Микита Гордійович (глитай місцевий).— Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну?
— Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.
— Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.
Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:
— А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? Чи за цих чи за тих?
— Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім... Ось іди сюди, Панасе! — покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.
Онисько рішуче махнув рукою,
— Ти мені не наливай! — сказав він.— Панас — батько Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.
— Що казати?
— Те, що я спитав.
— А що ти спитав?
— Не хитруй, Микито, не хитруй!
А Микита Гордійович до людей спрожога:
— Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!
— Та й справді, Онисько! — загомоніли селяни.— Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійо-вичем вовтузишся!
О дійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.
Та тільки не встиг він це промовити, як усі — на ноги! Що там таке? Та що там таке?
Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами...
— Та що там таке? — скрикнув нарешті хтось.
— Ку-урява! По вулиці... біжить! — закричав хлопчик.
Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ганок заліз— тільки ноги видно.
Патріарх нІ5йс не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.
— Кажи ж, сукин сину, що там таке? Чого регочешся? — закричав голова.
— То, дядю,— кричить хлопчик,— Мар’янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.
— Ах ти, байстря незаконне!..— сказав патріарх.— Чуєте, хлопці?
Знову зійшлися. Не дивляться один на одного — соромно. І кожному хочеться над Ваньком помститись, та не знають, як зробити це.
Перший заговорив дід Кудря. До Петренячош звернувся:
— І коли це ти вилупив такого?
— Це ти про Ванька?
— Авжеж!
Мовчить Петренячий — ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується. Шкода: нову жилетку уболотив.
— Та ви б його хоч за вухо посмикали,— порадив хтось патріархові.
— Звісно, що слід,— нерішуче додав другий.
Голова одкашлявся і сказав «несміло»:
— Ванько, ану-бо йди сюди!
— Чого, дядю?
— Іди, я тебе за вухо...
Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
— Як ти кажеш? — спитав патріарх.
— Нє!
— Як це «нє»?
— Не хочу.
Шипить Микита Гордійович:
— Порядки нові! — «Не хочу!» Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п’ять позад. Я б тебе «не захотів».
І витер чоло хусткою.
...А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили.
Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордійового городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячокЛечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.
...«Тюхтії!» — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.
Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови виший за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
— Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав:
— Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.
Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув,— нічого нема.
— Так-то, люди...— усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!»
— Недарма амнестію випустили,— казав далі той.— Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!
Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.