— Да! Доки не повернуть — миру нема.
— А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря.
— Це вам звісно.
— Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого?
Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.
— Ось я тобі покажу, що в мене було,— і зняв одріза.
— Та про мене, голубчику, все одно...— сказав дід Кудря і зблід.
Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:
— Мені незручно. Ви вже йдіть до себе... Якби ж у мене не кумував Нечипір...
— Ну й добре...
Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.
— Розбили їх, мабуть,— сказав хтось і зітхнув.
— Звісно, розбили.
— Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.
— А звісно, війська хоч сьогодні жди.
— Одно слово, буде шаломотня,— сказав дід Кудря й підвівся.— Мабуть, ходім, хлопці, додому.
І, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулиці.
III
Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п’яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось.
Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.
— Неси ще! Кажу тобі? — куражився Кажан.— Та гляди — найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.
— З удовольствієм,— п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:
— Дозвольте ва£, хороший чоловіче, улобизати.
Микита Гордійович ухилявся:
— Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит!
— За що ж така немилість приключилась?
— За те, що і нашим, і вашим. О!
— От тобі й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього?
— Звісно, не вчорашнього!
Підсів і Кажан. Хрипить:
— А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго — під ніготь — і в дамках? Одно слово — жир козир, а по пиці — лясь!
І вдарив кулаком об стіл. Задріб’яжчали пляшки.
— Правильно, Нечипоре?
Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно...»
Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє.
— Ну, годі, Кажане, годі!.. Схаменіть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
— Карьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу змовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська:
— Така проклята вдача — ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві.
Потім підвівсь і підійшов до вікна:
— Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп’я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твій Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Він схилився на стіл і, держачи в одній руці пляшку, хропів. Микита Гордійович махнув рукою й вийшов із хати.
А Онисько говорив до дячка:
— Це, так би сказати, ви попівську халамиду на вольноє життя змінили? Хороше діло! Як це в Святім писанні сказано: і променях отця і матір свою і пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарізали?
Нечипір здригнув, але промовив спокійно:
— Всяко бувало.
— Правильно! Це мені ндравиться. Одно слово — атльоти!
— А як ці «атльоти» і з тобою те ж зроблять?
Дячок підняв брови й наставив гострі свої очі на Ониська.
Той подивився на Нечипора й усміхнувся полохливо.
— Воно, звичайно, ваша власть і сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.
Думав: «Дурить сволоч». Знає, що тепер нічого з ним не вдіємо. Хотілось підвестись і вдарити по пиці.
А Кажанові похвалятись хотілось. Випив випалом із стакана й почав:
— Воно, конешно, всяко. А як розказати як слід, то вийде так. Значить, візьмеш його, положиш горічерева — і нумо видовбувати очі. Звісно, не фунт ізюму. Та ще й нігті на пальцях обценьками поодриваєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипір молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотів сказати, щоб Кажан помовчав, і не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще і ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидів біля дверей і миготів очима. Потім підійшов до Кажана і говорив йому пошепки:
— Так що, сину мій дорогий, покинь, просю тебе, оції напасті. Незручно нам. Він же таки (і Панас кивав головою на дячка) вийшов із панів, мабуть. Бог із ним, а нашоє діло сторона.
Кажан похилив голову на стіл і цідив крізь зуби:
— Ви, тату, нічого не понімаєте. Звісно, ваше діло сторона, а моє ні! Бо як був я у пліну, в Германії, скажем, то говоріть мені...
Сів знову струнко:
— Ну, як для приміра содержа™ картошку в нашім селі? Га? От бачите, і не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в піску...
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболі на піщаному грунті.
А Панас утирав очі кулаками й хитав головою:
— Вмерла матір, не зумів я тебе призвести до діла. Ох! бідна моя головонька!
— Воно, звісно, так,— згодився Кажан.— Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловік плохенький, а з матір’ю треба було хатню революцію строїти. Конешно, мати з клевером пшениці не схоче сіяти. А це первое діло!
В хаті було душно й повно диму. Смерділо паленою ганчіркою і — від розлитого самогону. В розчинене вікно бігли струмки свіжого повітря і чути було крик перепела.
Кажан і Онисько ще наливали в чарки, але Нечипір давно вже не пив і, схилившись на підвіконня, думав про щось. Раптом він підхопивсь і запитав:
— Де Микита Гордійович?
Заспокоїли: щойно був на дворі, Онисько бачив його за ворітьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утік, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про «їхні діла», дячок почував себе спокійно. Тепер була напруженість, і кожне маленьке шамотіння змушувало серце стискатись. Не думав уже із зловтіхою про Кажана, навіть радісно було, що одурив його: Кажан безумовно втік би куди-небудь далі, якби знав, що Нечипір тільки тому й залишається тут, що має на це наказ від Бурися. Удосвіта хтось тихесенько підійшов до вікна, біля якого сидів дячок, і постукав.
Нечипір від несподіванки аж відкинувся. Підхопився і Кажан, одріз узяв. Але за вікном було тихо, а через хвилину увійшла сліпа Килина з проводарем Марькою.
— Це ви стукали?
Стукала, звісно, не вона, а Марька. Побачили, що в хаті майже всі сплять, діло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,— до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: сліпа хоче дізнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
— Хай вас мати Божа спасе й помилує!
Кажан одразу зрозумів, у чому справа:
— Не підходь, стара,— сказав він,— за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні?