Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
— Це ти в Германії, в пліну?
І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: — «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.
А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:
— Отож і пісок... Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!
Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.
І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це Кажан»,— метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».
— Куди ви мене призвели? — раптом сказав Кажан.
— Призвели? — розгублено спитав Нечипір.
— Да, призвели... Микита їсти не принесе... Атож!
Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.
— Якби знати про амнестію. Як воно... ну?..
— Мабуть, помилують,— кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.
— Помилують? Не знаю... мабуть, не всіх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.
Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було — того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет.
Раптом розтявся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.
Замовкла вже й балабайка.
І чує тут дячок напружений голос:
— Нечипоре!
— Що таке? Ятебе слухаю.
— Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? — говорить Кажан.
— Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути».
А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було — ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависала над ним, і темніло в очах.
От простягло руку...
...Ой! — розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.
Промайнуло в голові: «любов»...
...А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров’ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка... Потім і її не стало.
...Шарудів очерет.
Після вечері Кметь вийшов на ганок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.
На Кметевих колінах лежала газета. Так було багато років: приходив з роботи, вечеряв і брав газету. Але зараз її не читав: замислився.
Далеко вдарили в дзвін. Розірвані хмари низько стояли над заводським кварталом і, коли поволі брели повз димарі, майже зачеплювали гратики. Там, на сході, над заводом було брудно й сіро. Кметь дивився на хмари, і здавалось йому, що так і з життям: клубочиться, тягнеться, а куди — невідомо.
Згадував Кметь, як він жив до цього часу. Він же таки був робітничий ватажок. Всі його поважали, і кожний знав, хто такий Мусій Кметь. Навіть у партійній запільній газеті писав, і, безперечно, до його голосу прислухались. Але от прийшла буря й замела і повагу, і газету, і рішуче все. Більше від того: сина збила _з_дороги.
Останній удар був несподіваний, раптовий, незрозумілий. Вертались колись у посьолок після мітингу, Митька йшоа попереду. Кметь подивився на цибату синову постать і спитав:
— Ну як, подобається?
Кметь натякав на промовця. Він певний був, що Митька похитає головою і скаже:
— Я, тату, не знаю!
Але на цей раз син подивився на батька з-під лоба своїми гострими виразними очима й кинув образливо:
— Подобається!
Здається, саме тоді Кметь і рішив піти на це темне діло. Саме тоді, здається, така думка майнула в голові, прорізала мозок і сховалась. І зараз, сидячи на ганку з газетою в руках, Кметь думав про те ж. Він усміхнувся, і обличчя йому нервово перекосилось. Потім подивився на Соньку. Жінка стояла біля повітки й лагодила курям сідало.
Раптом знову бевкнуло. Кметь здригнув.
Праворуч, на заході, як віск, танули червоні плями. Сонце зайшло. Темніло. У сусідськім дворі завив собака, і від того виття Кметеві заскеміло в грудях. Він підвівся, постояв ще декілька хвилин на ганку й пішов у хату.
В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лампи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.
«Ну й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому».
Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед Великоднем.
Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і...
Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав його впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті.
Ще вдарили у дзвін.
«Роздзвонились!» І раптом подумав, що він десять — дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бо ж про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.
Він із злістю подумав про жінку: «Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?» — І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:
— Доки будеш там? Чуєш?
— Та йду вже!
За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:
— А світло чого не горить?
— А я почім знаю, де в тебе гас стоїть,— буркнув Кметь і знову пішов до ліжка.
Сонька засвітила каганець і сіла латати кофту. Потім вона подивилась на чоловіка й спитала, скидаючи очі:
— Чого ж ти не лягаєш?
Кметь одвернувся до стіни й мовчав.
— Кажу, чого не лягаєш?
Кметь і очей не підвів. А Соньці байдуже — шиє.
І здається Кметеві, що вона й шиє якось образливо, не так, як люди. І вигляд у неї надто вже світлий, бадьорий і життєрадісний. Почував Кметь, що підступає йому щось до горла, і хочеться йому підійти до Соньки і вдарити її.
Під полом зацокотів цвіркун. В кімнаті стало ще тихше. Лише розмірене жінчине дихання тривожило сірий, півтемний спокій. Зрідка за вікном шумів тротуар.
...Отже, він обов’язково її вдарить. Це буде так несподівано, це так приголомшить Соньку! І справді, за дев’ятнадцять років він навіть не замірявся на неї.
Кметь подивився на жінку і глухо промовив:
— Що ти робиш?
— А твоє яке діло? — спокійно сказала Сонька.
— Таке діло, що люди до свят готовляться, а ти з єрундою возжаєшся.