Вчора ввечері мені закортіло вийти. Раптом почалася навальна відлига. Мені сказали, що річка вийшла з берегів, усі струмки порозливались і моя люба долина затоплена аж до самого Вальгайма. Вночі, після одинадцятої, я кинувся з дому. Аж страшно було дивитися зі скелі при місячному сяйві, як нуртували шалені потоки, заливаючи луки, поля, городи. Вся широка долина, скільки оком сягнути, стала суцільним морем, що бурхало й шуміло під вітром! А коли місяць виринав з-за чорних хмар і переді мною моторошно й велично котились громохкі хвилі бурхливого потоку, — я весь аж тремтів і знову рвався невідомо куди. Ах! Простягнувши руки, я стояв над безоднею, пориваючись униз… Туди, туди… Яке блаженство скинути всі свої муки, всі страждання і полинути з цими хвилями у безвість!.. Але я не спромігся й ногою ворухнути, щоб покласти край своїм мукам! Ще не прийшла моя година, я почуваю це. О Вільгельме, як би радо віддав я своє життя, аби тільки з цим буревієм розганяти хмари, бурхати з хвилями! Ох! Та невже ув'язненому ніколи не трапиться таке щастя?
I як сумно дивився я вниз на місцину, де ми, гуляючи в спеку, відпочивали з Лоттою під вербою; я ледве впізнав її: все теж було затоплене, Вільгельме! I луки, і вся місцевість біля мисливського будинку! Цей потік зруйнував, мабуть, і нашу альтанку, подумав я. I ясний промінь минувшини блиснув у моїй душі, наче в'язневі мрія про отари, луки, пошану! Я все стояв… Я не докоряю собі, у мене вистачить мужності вмерти… Я міг би… А тепер ось сиджу тут, немов стара жебрачка, яка збирає попідтинню ломаччя і випрохує під вікнами шматок хліба, щоб хоч на мить продовжити й полегшити своє безрадісне існування.
14 грудня.
Що воно таке, друже мій? Я починаю боятися самого себе. Хіба ж моє кохання до неї не братерське, найсвятіше, найчистіше кохання? Хіба ж я коли плекав у душі своїй злочинні бажання? Хоч заприсягтися не можу… Ці сновиддя!.. О, яку ж рацію мали люди, коли приписували такі суперечності впливам ворожих сил! А сьогоднішня ніч! Страшно сказати! Я держав її в обіймах, міцно притискав до своїх грудей і вкривав незчисленними поцілунками її уста, що шепотіли слова кохання. Зір мій потопав у її затуманеному погляді. Боже мій! Чи ж вартий я кари лише за те, що й тепер іще відчуваю блаженство, коли згадаю ту палку втіху і знову її переживаю усім своїм єством? Лотто! Лотто! Тепер мені вже край! Думки мої плутаються, вже тиждень я ходжу мов очманілий, очі мої повні сліз. Мені скрізь погано і скрізь добре. Я нічого не бажаю, нічого не вимагаю. Краще було б мені зникнути.
Намір покинути світ дедалі міцнішав у Вертеровій душі, бо й обставини сприяли тому. Відколи він повернувся до Лотти, це стало його єдиним виходом, єдиною надією. Проте він сказав собі, що це не буде якийсь необміркований, поквапний крок. Він зважиться на нього з твердим переконанням і спокійною рішучістю.
Його сумніви, його боротьбу з самим собою найкраще видно з записочки без дати, яку знайдено між його паперами і яка була, мабуть, початком листа до Вільгельма:
«Її присутність, її доля, її співчуття до мене викликають ще останні сльози з мого зотлілого серця. Підняти завісу, ступити за поріг — і по всьому! То чого ж зволікати, вагатись? Тому хіба, що невідомо, як там за нею? Що ніхто звідти не вертається? А може, через властивість нашого духу передчувати хаос і темряву там, де нам усе невідоме?»
Потроху він усе більше й більше звикався й ріднився з цією сумною думкою і твердо й непохитно став у своєму намірі, про що свідчить наступний двозначний лист, якого він написав до свого приятеля.
20 грудня.
Дякую тобі, Вільгельме, що твоє добре серце зрозуміло мої слова. Так, твоя правда: краще б мені виїхати звідси геть. Твоя пропозиція вернутися до вас мені не зовсім до вподоби. Хотілося б дорогою хоч до декого заглянути, тим паче що ми сподіваємось невдовзі на тривалі морози й добрі дороги. Мені також дуже приємно, що ти збираєшся приїхати по мене. Зажди лише тижнів зо два і чекай від мене ще одного листа з моїми подальшими планами. Не можна нічого зривати, поки не достигне. А за два тижні може багато чого змінитися. Моїй матері скажи, хай молиться за свого сина і хай пробачить мені за всі ті прикрості, які я їй вчинив. Така вже моя доля — завдавати жалю всім тим, кого я повинен був би звеселяти. Прощавай, мій найдорожчий. Хай благословить тебе господь! Прощавай!
А що тим часом діялося в Лоттиному серці, які в неї були почуття до чоловіка, до свого нещасного друга, це ми навряд чи й спроможні висловити, проте, знаючи її вдачу, можемо хоч трохи збагнути, а щира жіноча душа, заглянувши в її серце, могла б зрозуміти й пожаліти її.