Напевне лише відомо — вона твердо вирішила зробити все, щоб Вертер виїхав, і коли ще зволікала, то тільки тому, що щиро жаліла його, бо знала, яка це буде для нього тяжка, ба навіть неможлива жертва. Однак обставини примушували її до рішучих дій. Її чоловік, правда, не казав нічого, так само як і вона, про це становище, але тим більше хотілося їй показати на ділі, що вона в цій справі однакової з ним думки.
Того самого дня, коли Вертер написав до свого друга щойно наведеного листа, в неділю перед різдвом, він прийшов увечері до Лотти і застав її саму. Вона поралася біля іграшок, які приготувала в подарунок молодшим братам та сестрам. Він заговорив про те, як зрадіє малеча, і згадав, як він у дитинстві сам аж нетямився від захвату, коли несподівано відчинялися двері і з'являлась ялинка, прикрашена восковими свічками, цукерками, яблуками.
— Ви також, — мовила Лотта, приховуючи своє збентеження під лагідною усмішкою, — ви також отримаєте подаруночок, якщо будете гречно поводитись: свічечку з ялинки та ще дещо.
— А що означає гречно поводитись, люба Лотто?
— У четвер буде святвечір, — мовила вона, — приїдуть діти, батько, і кожне матиме своє. Тоді приходьте й ви, але не раніше… — Вертер був спантеличений. — Прошу вас, — провадила вона, — послухайтесь мене, заради мого спокою, так далі не може тривати.
Він відвів від неї очі й почав ходити по кімнаті, бурмочучи нишком: «Так далі не може тривати». Лотта, почуваючи, як жахливо вразили його ці слова, намагалась різними запитаннями відвернути його від цієї думки, але надаремно.
— Ні, Лотто, — скрикнув він, — я вас більше не побачу!
— А чому? — заперечила вона. — Вертере, ви повинні, ви мусите з нами бачитись, тільки будьте розважні. О, чого ви народилися таким запальним, чого беретеся за кожну справу так пристрасно, так палко? Прошу вас, — вела вона далі, взявши його за руку, — будьте розважливіші. Ваш розум, ваші знання, ваші таланти дають вам стільки різноманітних насолод. Будьте мужні. Подолайте свою сумну прихильність до особи, яка тільки й може пожаліти вас!
Він лише зціпив зуби і похмуро глянув на неї. А вона, все ще тримаючи його за руку, вела далі:
— Заспокойтеся лиш на хвилинку, Вертере. Хіба ви не почуваєте, що дурите самого себе й свідомо себе занапащаєте? Навіщо здалася вам я, саме я, Вертере, власність іншого? Ох, боюся, боюся, що тільки неможливість володіти мною робить мене такою привабливою для вас.
Він вирвав свою руку і, втупивши в неї обурений погляд, скрикнув:
— Мудро вигадано, дуже мудро! Це, мабуть, Альбертова наука? Хитро, дуже хитро!
— Це сказав би кожний, — промовила вона. — Хіба ж у цілому світі не знайдеться дівчини, що припала б вам до душі? Спробуйте пошукати таку, і, присягаюсь вам, ви її знайдете. Бо я вже давно боюся того обмеженого кола, в якому ви замкнулися останнім часом, як вигнанець. Наважтеся! Мандрівка вас розважить. Пошукайте, знайдіть предмет, гідний вашого кохання, а тоді вертайтеся назад, і ми будемо разом втішатися щирою дружбою.
— Це можна було б надрукувати, — сказав він з холодною посмішкою, — і рекомендувати всім гувернерам. Люба Лотто, підождіть ще трошки, і все буде гаразд.
— Тільки ж пам'ятайте, Вертере, приходьте не раніше, як на святвечір!
Він хотів відповісти, але до кімнати саме ввійшов Альберт. Вони холодно привіталися й почали збентежено ходити по кімнаті. Вертер завів якусь незначну розмову, але скоро вона обірвалась. Так само невдало почав і Альберт. Тоді він запитав дружину, чи виконала вона його доручення, і коли почув, що ні, то сказав їй кілька слів, які видалися Вертерові холодними, ба навіть жорстокими. Він хотів піти, але вагався і прогаявся аж до восьмої, а його прикрість і невдоволення все збільшувались; коли нарешті накрили на стіл, він узявся за тростинку й капелюха. Альберт запросив його до вечері, але він, вбачаючи в цьому лише пусту люб'язність, холодно подякував і пішов.
Вернувшись додому, він узяв у служника свічку, якою той хотів присвітити йому, і, ввійшовши до своєї кімнати, почав голосно ридати, схвильовано говорив сам до себе, кидався по хаті і, нарешті, впав, не роздягаючись, на ліжко. Так його й застав служник, що близько одинадцятої наважився увійти й запитати, чи не треба роззути пана. Він погодився на це, але наказав служникові, щоб уранці не заходив до кімнати, поки його не покличуть.
У понеділок вранці двадцять першого грудня він написав до Лотти наведеного нижче листа, який після його смерті був знайдений запечатаним на його письмовому столі і вручений їй. Лист, як з усього видно, писався уривками, тому і я подаю його частками, зберігаючи той самий порядок.