Прощавай, найшляхетніший із людей, звитяжцю на полі бою. Ніколи тебе не побачать більше на ньому. Ніколи вже в темному лісі не блисне твій меч. Не залишив ти сина, але ім'я твоє збережеться в піснях. Майбутні часи почують про тебе, почують, як Морар поліг у бою.
Ревні були голосіння героїв, та найгучніші Армінові зойки. Він згадав про смерть свого сина, що поліг у розквіті літ. Біля героя сидів Кармор, володар дзвінкого Галмала.
«Чого так гірко зітхає Армін? — він запитав. — Хіба допоможуть тут сльози? Чому не лунають тут співи, щоб звеселити й потішити душу? Вони наче легкий туман, що здіймається з озера і стелиться на оболонях, напуваючи вологою пишні квіти, але сонце, знову зійшовши, сил набере, і зникне туман. Чого ж так пойнявся журою ти, Арміне, володарю Горми, що оточена морем?»
«Ах! Я плачу тому, що велика причина горя мойого. Карморе, ти не втратив сина, не втратив і доньки в розповні краси. Твій Кольгар хоробрий живе, а також і Анніра, найкраща з дівчат. Цвітуть, о Карморе, квіти дому твого, Армін же останній у роді. Сумна твоя постіль, Дауро, важкий твій сон у могилі. Коли ж ти прокинешся й знов залунає твій спів, твій голос солодкий? Повійте, вітри осінні, повійте! Бурхайте в темнім степу! Бушуйте, лісові потоки, вийте, бурі, в верховітті дубів! I ти, о місяцю, пливи у порваних хмарах, покажи своє бліде, мінливе обличчя! Нагадай мені ту страхітливу ніч, як загинули діти мої, як поліг могутній Аріндаль і померла кохана Даура!
Дауро, доню моя! Ти прекрасна була! Прекрасна, як зірка над Фурським узгір'ям, біла, як перший сніг, ніжна, як легіт весінній! Аріндалю! Твій лук був тугий, і спис, як блискавка, досягав мети на полі, твій погляд, як імла над морем, твій щит, як буревійна вогненна хмара в грозу!
Армар, славетний в боях, прийшов освідчитись Даурі в коханні. Вона недовго вагалась, і друзі провіщали їм щастя.
Ерат, Одгалів син, затаїв злобу на нього, бо його брат поліг, вбитий рукою Армара. I ось він прийшов, човнярем одягнувшись. Гарний був його човен на хвилях, а в самого кучері сиві, суворе обличчя спокійне.
«Найкрасніша з дівчат, — сказав він, — люба дочко Армінова, там біля скелі, недалеко від моря, де блищать на деревах червоні плоди, там чекає Армар на Дауру. Я прийшов, щоб кохану його перевезти по бурхливому морю». Вона рушила з ним і почала кликати Армара. Відповіла ж їй лише в скелях луна і більше нічого.
«Армаре, коханий, коханий, нащо ти мене так лякаєш? Слухай, сину Арнатів, слухай! Це Даура кличе тебе!»
А зрадник Ерат, сміючись, утік на суходіл. Вона голосніш закричала, кликала батька і брата:
«Аріндалю! Арміне! Невже не прийде ніхто врятувати свою Дауру?»
Голос її пролунав над морем. Аріндаль, мій син, збіг додолу з узгір'я, грізний, з ловецькою здобиччю, стріли бряжчали в сайгадаку при боці, лук ніс він у руках, п'ять чорно-сірих собак скакали круг нього. Він побачив зухвалого Ерата на березі, схопив його й прив'язав до дуба, міцно його обмотавши, і далеко чутно було в повітрі стогін прив'язаного.
Аріндаль поплив у своєму човні по розбурханих хвилях, щоб врятувати Дауру. Тут саме з'явився розгніваний Армар, пустив з сивим пір'ям стрілу. Засвистіла стріла і влучила в серце твоє, Аріндалю, мій сину! Замість Ерата, підлого зрадника, загинув ти. Човен прибило до скелі. Ти упав там і вмер. Тяжке було твоє горе, Дауро, коли братова кров пролилась до твоїх ніг!
Хвилі розбили човен. Армар кинувся в море рятувати свою Дауру або вмерти. Та вітер гірський розбурхав хвилі, що накрили його, і він назавжди зник під водою.
А я стояв на скелі, оточеній морем, і слухав жалібні зойки моєї дочки. Голосно й довго вона кричала, але батько не міг врятувати її. Цілу ніч стояв я на березі і бачив її при блідім місячнім світлі, цілу ніч я чув її лемент, вітер свистів, і дощ гостро періщив об скелі. Над ранок голос її став затихати. Вона вмерла і стихла, як вітер вечірній в траві на скелі. Обтяжена горем, померла вона і залишила Арміна самотнім. З сином щезла міць моя в битвах, з дочкою зникла гордість моя між дівчат.
Коли бурі гірські набігають, коли вітер північний здіймає високі хвилі, я сиджу на шумливому березі і дивлюсь на жахливу скелю. Часто, як місяць заходить, бачу я тіні моїх бідолашних дітей, як вони сумно присмерком вкупі блукають…»
Сльози градом полилися з Лоттиних очей, даючи полегкість її наболілому серцю, і Вертер перестав читати. Він відкинув рукопис, схопив її руку і заплакав найгіркішими сльозами. Лотта сперлась на другу руку і затулила очі хусточкою. Обоє були глибоко зворушені. Вони відчували своє власне горе в долі шляхетних героїв, відчували його разом, і їхні сльози змішалися. Губи й очі Вертерові пекли Лотті руку. Її охопив жах, вона хотіла вийти, та біль і жаль до нього важким каменем лягли їй на серце і скували її всю. Вона передихнула і, ридаючи, попросила його ангельським голосом читати далі. Вертер тремтів, серце йому аж розривалось. Він узяв зошита і, мало не задихаючись, став читати: