Внизу грюкнули двері. Дюруа злякався, щоб його не заскочили зненацька, і швидко побрався нагору, побоюючись, що який-небудь гість його приятеля помітив, як він кривлявся перед дзеркалом.
Дійшовши до площадки третього поверху, він побачив іще одне дзеркало і уповільнив крок, аби придивитись до своєї ходи. Його постать здалась йому справді елегантною. Хода теж була гарна. І душу його сповнила безмежна віра в себе. Він, безперечно, матиме успіх з такою зовнішністю, з бажанням висунутись, з тією рішучістю та незалежною вдачею, які почував у собі. Коли він сходив на останній поверх, йому хотілось бігти, стрибати через східці. Він спинився перед третім дзеркалом, підкрутив звичним рухом вуса, зняв капелюх, щоб поправити волосся, і прошепотів півголосом, як часто робив:
— Чудово придумано!
І, простягнувши руку, натиснув на кнопку дзвінка.
Двері розчинилися майже відразу, і він опинився перед лакеєм в чорному фраку, поважним, голеним і так бездоганно одягненим, що Дюруа знову збентежився, не розуміючи, звідки в нього це невиразне хвилювання: мабуть, від несвідомого порівнянню крою його і лакейського одягу, Лакей, взутий у лаковані черевики, спитав, беручи пальто, яке Дюруа держав у руці, щоб не видно було плям:
— Як накажете доповісти?
Виразно вимовивши його ім’я, він підняв завісу, що відділяла передпокій од вітальні.
Однак Дюруа раптом утратив весь свій апломб, завмер від страху — аж йому віддих забило. Адже він мав зробите перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте стуші уперед. Молода білява жінка стояла й чекала його, сама у великій кімнаті, добре освітленій і сповненій рослиц немов оранжерея.
Дюруа спинився, зовсім розгубившися. Хто ця усміхнене дама? Потім згадав, що Форестьє одружений, і від думки, що ця гарна елегантна блондинка — дружина його приятеля, остаточно знітився.
— Пані, я… — пробурмотів він.
Вона простягла йому руку:
— Я знаю, пане, Шарль розповів мені про вашу вчорашню зустріч, і я дуже рада, що він здогадався запросити вас сьогодні пообідати з нами.
Дюруа почервонів по самісінькі вуха, не знаючи, що сказати: він почував, що його оглядають з голови до ніг, вивчають, оцінюють.
Йому хотілося вибачитися, вигадати якийсь привід, щоб пояснити недбалість свого туалету, але нічого не спадало на думку і він не зважився зачепити цю дражливу тему.
Він сів у крісло, на яке показала пані Форестьє, і коли відчув, як угинається під ним пружне і м’яке сидіння, як ніжно прийняв його в свої оксамитові обійми цей пестливий фотель, йому здалося, що він вступає в нове, чудесне життя, що він уже володіє чимось чарівним, уже щось являє собою, що він урятований. І тоді він подивився на пані Форестьє, котра не спускала з нього очей.
На ній була блякло-голуба кашемірова сукня, що гарно облягала її тонкий стан і повні груди. Оголені руки й шия виступали з піни білого мережива, що прикрашало корсаж і короткі рукава, волосся, зібране у високу зачіску, трохи кучерявилось на потилиці й утворювало легку білу хмарку над шиєю.
Дюруа поволі заспокоювався під її поглядом, що нагадував йому, не знати чому, погляд жінки, яку зустрів учора в «Жолі-Бержер». У неї були сірі очі з блакитнуватим відтінком, що надавав їм особливого виразу, тонкий ніс, повні губи, пухленьке підборіддя, — неправильне, але чарівне личко, сповнене принади й лукавства. Це було одне з тих жіночих облич, кожна риса яких дихає невимовною грацією, у яких кожен рух ніби говорить або замовчує щось.
Трохи помовчавши, вона спитала:
— Ви давно в Парижі?
Дюруа відповів, поволі опановуючи себе:
— Лише кілька місяців, пані. Я служу на залізниці, але Форестьє подав мені надію, що я міг би з його допомогою взятися до журналістики.
її усмішка стала яснішою, зичливішою, і вона промовила, стишивши голос:
— Я знаю.
Знову задзеленчав дзвінок. Лакей доповів:
— Пані де Марель.
Це була маленька смуглява жінка, з тих, кого називають жагучими брюнетками.
Вона ввійшла легкою ходою. Темна простенька сукня сиділа на ній як улита, обрисовуючи постать з голови до ніг.
Червона троянда, встромлена в чорне волосся, мимоволі приваблювала очі, ніби підкреслюючи оригінальність її обличчя, надавала йому жвавого і пікантного вигляду.
За нею йшла дівчинка в короткій сукенці. Пані Форестье кинулась їм назустріч:
— Здрастуй, Клотільдо!
— Здрастуй, Мадлен!
Вони поцілувались. Потім дівчинка з упевненістю доросілої підставила лобик, сказавши:
— Здрастуйте, кузино!