Пан Вальтер з цього приводу сказав між двома стравами кілька дотепів, бо розум у нього був скептичний і фривольний. Форестьє розповів зміст своєї завтрашньої статті. Жак Ріваль указував на необхідність встановлення в колоніях військової влади та надання земельних концесій усім офіцерам після тридцяти років служби в колоніях.
— Таким чином, — мовив він, — ви створите енергійне населення, що буде складатися з людей, які знають і люблять ту країну, де служили, знають її мову і обізнані з усіма важливими питаннями, які важко осягнути новакам.
Норбер де В арен перепинив його:
— Так… вони знатимуть усе, крім землеробства. Вони говоритимуть по-арабському, але не відатимуть, як садити буряки і як сіяти пшеницю. Вони навіть будуть дуже вправними у фехтуванні, але нічого не тямитимуть в угноєнні полів. Треба, навпаки, відкрити широкий доступ у цю нову країну для всіх. Розумні люди знайдуть собі там місце, решта — загине. Це соціальний закон.
Настала коротка тиша. Всі посміхались.
Жорж Дюруа розкрив рота і заговорив, здивовано прислухаючись до звуку свого голосу — так, наче ніколи ще не чув його:
— Чого там найбільше бракує, то це — хорошого грунту. Родючі ділянки коштують там так само дорого, як і у Франції, і їх купують, вкладаючи свої капітали, дуже багаті парижани. Справжні колоністи, бідняки, ті, що йдуть у вигнання через брак хліба, відкинуті в пустелю, де нічого не росте, бо нема води.
Всі дивились на нього. Він відчув, що червоніє. Пан Вальтер спитав:
— Ви знаєте Алжір, пане?
— Так, пане, — відповів Дюруа, — я прожив там понад два роки і побував у всіх трьох провінціях.
І одразу забувши про виступ Мореля, Норбер де Варен почав розпитувати Дюруа про деталі у звичаях, що про них він довідався від одного офіцера. Йшлося про Мзаб, про цю своєрідну маленьку арабську республіку, що виникла посеред Сахари, в найсухішій частині цього палаючого краю.
Дюруа двічі побував у Мзабі. Тож тепер він розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожен житель повинен брати участь у громадських роботах, де чесність у комерційних справах стоїть вище, ніж у цивілізованих народів.
Він говорив з якимсь хвальковитим запалом, збуджений вином і бажанням подобатись. Він розказував полкові анекдоти, згадував окремі риси арабського побуту, воєнні пригоди. Він добрав навіть кілька барвистих слів, щоб змалювати ці жовті й голі краї, нещадно спустошувані пекельним полум’ям сонця.
Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер сказала, розтягуючи, своїм звичаєм, слова:
— Ви могли б зробити з своїх спогадів чарівну серію нарисів.
Вальтер глипнув на Дюруа поверх окулярів, як робив завжди, коли хотів добре роздивитися чиєсь обличчя. Страви він розглядав з-під окулярів.
Форестьє скористався з нагоди:
— Любий патроне, я вам уже говорив сьогодні про пана Жоржа Дюруа і просив призначити його моїм помічником по збиранню політичної інформації. Відтоді, як Марамбо покинув нас, у мене нема нікого, хто збирав би термінові й секретні відомості, і це не на користь газеті.
Старий Вальтер споважнів і підняв окуляри на лоба, щоб подивитись Дюруа просто в обличчя.
Потім він сказав:
— Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Якщо він зайде до мене поговорити завтра о третій пополудні, то ми це влаштуємо.
Трохи помовчавши й зовсім обернувшись до Дюруа, Вальтер озвався знову:
— А поки що дайте нам маленьку серію захоплюючих нарисів про Алжір. Це будуть ваші спогади, і ви зачепите в них питання про колонізацію, як от зараз. Це актуально, дуже актуально, і я певен, що сподобається нашим читачам. Але поспішайте! Перший нарис потрібен мені на завтра чи на післязавтра, поки це питання обговорюється в Палаті депутатів, — щоб зацікавити публіку.
Пані Вальтер додала з тією серйозною грацією, яку вона виявляла в усьому і яка надавала її словам прихильності:
— І ось вам чарівний заголовок: «Спогади африканського стрільця». Чи не так, пане Норбер?
Старий поет, що пізно завоював славу, ненавидів і боявся початківців. Він сухо відказав:
— Так, чудово, тільки з умовою, щоб і зміст відповідав йому, а це найважче: треба знайти вірний тон, як у музиці.
Пані Форестьє, усміхаючись, дивилась на Дюруа приязним поглядом — поглядом знавця, що наче каже: «Ти свого доможешся». Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, — діамант у її вушку безперестанку тремтів, наче прозора краплинка води, що от-от відірветься і впаде.
Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись наї тарілкою.