Слуга знову обходив стіл, наливаючи у блакитні келиха йоганнесберг, і Форестьє виголосив тост, повернувшись до пана Вальтера:
— За тривале процвітання «Французького життя!»
Усі вклонилися патронові, він усміхався, а Дюруа, сп’янівши від тріумфу, випив одним духом. Йому здавалося, що він так само спорожнив би ціле барильце, з’їв би бика, задушив би лева. Він почував у своєму тілі над людську силу, в душі — непереможну рішучість і безмеж ну надію. Він був тепер серед цих людей, як у себе вдома. Він посів тут становище, завоював собі місце! Очі його дивились на обличчя з небувалою впевненістю, і він уперше наважився звернутись до своєї сусідки:
— У вас, пані, чудові сережки, я таких ніколи не бачив.
Пані де Марель, усміхаючись, обернулась до нього:
— Це моя ідея — почепити діаманти отак просто на нитці. Схоже на краплинки роси, чи не так?
Він прошепотів, ніяковіючи від власної сміливості й боячись бовкнути дурницю:
— Це чудово… але у вашому вушку вони видаються ще гарнішими.
Вона подякувала поглядом, одним із тих ясних жіночих поглядів, що проникають у саме серце.
А повернувши голову, він іще раз зустрівся поглядом з пані Форестьє, приязним, як і раніше; проте йому здалося, що він бачить у ньому тепер якусь жвавішу веселість, лукавство, заохочення.
Всі чоловіки говорили разом, жестикулюючи і підвищуючи голос, — про великий проект метрополітену. Ця тема вичерпалась лише наприкінці десерту, бо кожен мав багато чого сказати про повільність паризького транспорту, про незручність трамваїв та омнібусів, про грубість візників.
Потім усі підвелися й перейшли до вітальні пити каву. Дюруа, жартома, запропонував руку дівчинці. Вона серйозно подякувала його і стала навшпиньки, щоб покласти руку на лікоть свого сусіда.
Коли він увійшов у вітальню, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. Пальми, що стояли в кутках кімнати, сягали аж до стелі і розкидали угорі цілі каскади листя.
Обабіч каміна височіли каучукові дерева, круглі, немов колони, з нанизаним одне на одне довгим темно-зеленим листям, а на піаніно квітли рожевим і білим цвітом два нишні кущі — такі гарні, що навіть здавались несправжніми.
У повітрі витали невиразні ніжні пахощі, яких не можна було визначити, яким годі було добрати назви.
І Дюруа, вже краще володіючи собою, роздивлявся вітальню. Крім рослин, ніщо не вражало в ній погляду, жодна яскрава барва не впадала в око, але тут було вручно, спокійно, затишно. Все мовби ніжно огортало, мовби оповивало тіло пестощами.
Стіни були оббиті старовинною тканиною збляклого фіолетового кольору, всіяною дрібними, як мухи, квіточками із жовтого шовку.
Двері ховалися за завісами з сіро-блакитного солдатського сукна, на яких були вишиті червоним шовком гвоздики, а фотелі й стільці різної форми, різних розмірів недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, великі й маленькі кріселка, пуфи й ослінчики, — були обтягнені шовком у стилі Людовіка Шістнадцятого або прегарним утрехтським оксамитом, з гранатовими візерунками на кремовому тлі.
— Хочете кави, пане Дюруа?
І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому чашку.
— Дякую, пані.
Дюруа взяв чашку. А коли він збентежено схилився, щоб узяти срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, яку тримала дівчинка, молода жінка шепнула йому:
— Розважайте ж пані Вальтер.
І вона відійшла, перш ніж він устиг що-небудь відповісти.
Дюруа випив спершу каву, боячись хлюпнути на килим, потім уже, зітхнувши з полегкістю, став шукати приводу, щоб підійти до дружини свого нового патрона, і завести з нею розмову.
Раптом він помітив, що пані Вальтер тримає свою порожню чашку в руці, не знаючи, куди поставити, вона сиділа далеко від столу.
Дюруа кинувся до неї.
— Дозвольте, пані!
— Дякую, пане.
Він підніс чашку й вернувся.
— Якби ви знали, пані, з якою насолодою читав я «Французьке життя» там, у пустелі! Це справді єдина газета, яку можна читати поза межами Франції, бо вона найбільш літературна, найдотепніша і не така одноманітна, як усі інші. В ній можна знайти все.
Вона усміхнулася з люб’язною байдужістю і відповіла поважно:
— Пан Вальтер доклав чимало праці, щоб створити газету, яка відповідає новим потребам.
І вони почали розмовляти. Дюруа вмів підтримувати легку й банальну бесіду, голос у нього був приємний, погляд — чарівний, а вуса — непереможно принадні. Ц вуса вились над верхньою губою, кучеряві, пухнасті, гарні рудувато-золотаві, трохи світліші на закручених кінцях