Погомоніли про Париж, його околиці, про береги Сени курорти, літні розваги — про всі ті речі, про які можні говорити без кінця, не стомлюючи розуму.
Потім, коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступив.
Пані де Марель, що саме розмовляла з пані Форестьс, покликала його.
— Отже, — мовила вона, — ви хочете спробувати щастя в журналістиці?
Дюруа заговорив про свої плани, але досить невиразно, а тоді завів із нею ту розмову, яку щойно провадив із пані Вальтер. Проте, вже краще опанувавши тему, він виявив себе знавцем, повторюючи від власного імені те, що тільки-но чув. І весь час він дивився в вічі сусідці, немовби надаючи якогось глибокого змісту своїм словам.
Пані де Марель, у свою чергу, розповіла йому кілька анекдотів із щирою жвавістю жінки, яка знає свій розум і хоче скрізь бути дотепною; стаючи дедалі розв’язнішою, вона клала руку йому на рукав фрака, стишувала голос, говорячи про якісь дрібниці, що набували від цього інтимного відтінку. Його хвилювали дотики цієї молодої жінки, яка звернула на нього увагу. Йому хотілось відразу довести їй свою відданість, захищати її, показати себе з найкращого боку, і паузи, які він робив, перш ніж відповісти, свідчили про те, що думав він про інше.
Та зненацька, без видимої причини, пані де Марель покликала:
— Лоріно!
І коли дівчинка підійшла, сказала:
— Сідай отут, моя дитино, ти можеш застудитись коло вікна.
Дюруа раптом охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немовби від цього поцілунку щось мало передатись і матері.
Він спитав статечним батьківським тоном:
— Чи дозволите ви, панно, поцілувати вас?
Дівчинка здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель мовила, сміючись:
— Відповідай так: «На цей раз я згодна, пане, але це не завжди буде повторюватись».
Дюруа сів, узяв Лоріну на руки і торкнувся губами її хвилястого тонкого волосся.
Мати була вражена.
— Ти ба — вона не втекла! Небачена річ! Звичайно вона тільки жінкам дозволяє себе цілувати. Ви невідпорні, пане Дюруа.
Він почервонів і, не здобувшись на слово, почав легенько колихати дівчинку на коліні.
Підійшла пані Форестьє і зчудована скрикнула:
— Гляньте, Лоріну приручено! Це просто неймовірно!
Аж тут наблизився Жак Ріваль з сигарою в роті, і Дюруа підвівся, щоб попрощатись, — він боявся зіпсувати якимсь невдалим словом усе діло, початок своєї перемоги.
Він уклонився, ніжно потиснув ручки всім жінкам, потім із силою потряс руку чоловікам. Помітив, що в Жака Ріваля рука суха, гаряча й міцно відповіла на його потиск; рука Норбера де Варена, вогка й холодна, вислизала з-поміж пальців; рука старого Вальтера була холодна й м’яка, млява і байдужа; рука Форестьє— пухка й тепла. Його друг шепнув йому:
— Завтра о третій пополудні, не забудь!
— О ні! Будь певен.
Коли Дюруа вийшов на сходи, йому закортіло збігти вниз — така буйна була його радість. І він пустився, перестрибуючи через два східці, та раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі якогось захопленого чоловіка, що вистрибом біг йому назустріч, і враз зупинився, засоромлений, немов його спіймали на гарячому.
Потім він довго дивився на себе, радіючи з того, що він справді такий гарний хлопець. Посміхнувся самовдоволено і, прощаючись зі своїм образом, уклонився йому дуже низько й церемонно, немов якійсь значній особі.
III
Опинившись на вулиці, Жорж Дюруа завагався, не знаючи, що робити далі. Йому хотілося бігати, мріяти, йти прямо вперед, міркуючи про майбутнє й дихаючи теплим повітрям ночі, але думка про серію нарисів для старого Вальтера переслідувала його, і він вирішив повернутися додому і взятися до роботи.
Він рушив назад швидкою ходою, дійшов до зовнішнього бульвару і подався ним до вулиці Бурсо, де жив. Шестиповерховий будинок, в якому він наймав кімнату, був заселений двадцятьма робітничими й міщанськими родинами, і, піднімаючись нагору та освітлюючи восковими сірниками брудні східці, де валялись клапті паперу, недокурки та кухонні покидьки, він відчув страшенну огиду, бажання мерщій вибратися звідси й жити, як багачі, в чистому помешканні з килимами. Важкий сморід їжі, вбиральні та людського тіла, застояний сморід бруду й плісняви, якого жоден протяг не вигнав би з цього приміщення, сповнював будинок з верху до низу.
Кімната Дюруа на шостому поверсі виходила немов у глибоку безодню, на безмежну колію Західної залізниці, якраз над кінцем тунелю, біля Батіньйольського вокзалу. Дюруа розчинив вікно і сперся ліктями на іржаве залізне підвіконня.