Під ним, у глибині темної ями, три червоні нерухомі сигнальні вогні скидались на величезні очі якогось звіра; далі було видно інші вогні, а ген там далі ще інші. Щохвилини серед тиші ночі лунали довгі й короткі свистки, то близькі, то ледве чутні, бо доходили здалека, з боку Аньєра. їхні переливи нагадували перегук живих голосів. Один із них чимраз ближчав, без упину повторюючи свій жалібний крик і дужчаючи кожної миті. Незабаром з’явилось яскраве жовте світло, що мчало з гучним гуркотом. Дюруа дивився, як довга низка вагонів зникає в тунелі.
Потім він сказав собі: «Ну, до роботи!» Він поставив свічку на стіл, але, вже зібравшись писати, помітив, що в нього є тільки пачка поштового паперу.
Що ж, він зможе використати його, розгортаючи аркуш на всю ширину. Він умочив перо в чорнило і старанно, гарним почерком вивів заголовок:
«Спогади африканського стрільця»
Далі заходився обдумувати перше речення.
Він сидів, схиливши голову на руку, втупивши очі в розгорнений перед ним білий аркуш паперу.
Про що писати? Він не міг згадати нічого з того, що розповідав недавно — жодного анекдота, жодного факту, нічогісінько. Раптом у нього майнула думка: «Треба почати з від’їзду». І він написав: «Це було 1874 року, десь у середині травня, коли виснажена Франція спочивала після катастроф страшного року…»
Тут Дюруа спинився, не знаючи, як пов’язати з цим те, що мало йти далі — своє відплиття, подорож, перші враження.
Поміркувавши хвилин із десять, він вирішив відкласти на завтра вступну сторінку, а тепер змалювати Алжір.
І він написав: «Алжір — це зовсім біле місто…» — однак більше нічого вигадати не міг. Він бачив у думках гарне чистеньке місто, що спадає каскадом пласких будинків з верховини гори до моря, проте не знаходив жодного слова, аби змалювати те, що бачив, те, що почував.
Зосередився як тільки міг і додав: «Воно заселене почасти арабами…» Після цього він кинув перо на стіл і підвівся. На вузенькому залізному ліжку, де його тіло вилежало ямку, він побачив свою буденну одіж, зім’яту, гидку, немов лахміття трупарні. А на солом’яному стільці лежав шовковий циліндр, його єдиний циліндр, — денцем догори, немов чекав милостині.
На стінах кімнати, обклеєних сірими шпалерами з блакитними букетами, було стільки ж плям, скільки й квіток — давніх, підозрілих плям, походження яких годі було визначити: чи то розчавлені блощиці, чи олійні краплі, чи сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилків. Усе тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І в душі Дюруа спалахнула лють проти убозтва цього життя. Він сказав собі, що треба негайно вибиратися звідси, що треба завтра ж покірчити з цим нужденним животінням.
Його знову пойняла хіть до праці, він сів до столу й почав добирати речення, щоб відтворити чарівну своєрідність Алжіра, цього переддвер’я таємничої і глибокої Африки, Африки мандрівних арабів і незнаних негрів, недо-слідженої і принадної Африки, звідки нам інколи привозять і показують у міських садах дивовижних тварин, мовби створених для казки; чудернацьких курей — страусів; газелей — цих божественних кіз, химерних і гротескних жираф, поважних верблюдів, потворних гіпопотамів, незграбних носорогів і горил — цих страхітливих братів людини.
Дюруа невиразно відчував, як зринають у голові думки; він, можливо, міг би висловити їх, але не міг записати на папері. Власне безсилля дратувало його, він знову підвівся: руки були вогкі від поту, кров стугоніла в скронях.
А коли його погляд упав на рахунок пралі, переданий цього вечора консьєржом, його раптом охопив безмежний розпач. Його радість умить зникла разом із самовпевненістю і вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець; він нічого не зробить, з нього нічого не вийде; він почував себе нікчемним, бездарним, непотрібним, приреченим.
І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа.
Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени.
Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі.