Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати.
Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув.
Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою.
Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно.
Проте бажання висунутись панувало над усім.
Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду.
Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій.
І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:
— Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений.
Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув.
Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря.
Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій.
Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий.
Він сів до столу, вмочив перо в чорнило, сперся чолом на руку і замислився.
Все даремно. Нічого не спадало на думку.
Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав:
«Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом».
І він пішов одягатись.
Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару.
Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання.
Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку.
Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть.
Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило.
Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому.
— Це ти? Так рано! Що приключилося?
Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів:
— Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного.