Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся:
— Це мені знайоме.
Дюруа підхопив:
— Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь.
Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав:
— Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам.
Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих.
— Але так рано я не можу з’явитись до неї…
— Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки.
— Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа.
Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів:
— Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу.
Тоді Дюруа наважився:
— Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї.
— Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні.
— О, не турбуйся.
І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть.
Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках.
— Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання.
Але Дюруа не відступавсь:
— Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці.
Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив:
— Пані чекає на вас.
Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів барвистого і веселого вигляду.
Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава.
— Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання.
Дюруа пробелькотів:
— О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди.
Вона кивнула на крісло:
— Сідайте й розказуйте.
Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа.
Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною.
Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала:
— Ну, то кажіть, в чому справа?
Він пробурмотів, затинаючись:
— Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом…
Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена:
— А він послав вас до мене?.. Дуже мило…
— Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте?
Вона підвелась:
— Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх.
Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав.
Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила.
— Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти?
Він здивовано глянув на неї:
— Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас.
— Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви.